«Він – як валіза без ручки: і викинути жаль, і тягти важко»… Так кажуть, зазвичай, про мужчину, чоловіка або коханця, до якого вичерпалися почуття, і взаємини тривають швидше за інерцією. Але я б так не порівнювала. Бо для мене мужчина ніколи не асоціювався з валізою, яку я маю тягати. Швидше, я б сказала, він подібний до вибраного на мій власний смак та виходячи з моїх «морально-матеріальних» можливостей парасоля.
Практичний або вишуканий, елегантний або кричуще яскравий, прекрасний чи нейтрально-стриманий, він прихищає від дощу та спеки, поки я даю йому відчуття його значущості, вищості наді мною та необхідності у ньому, і… не дозволяю йому впасти в бруд. Мені триматися його – легко, бо хочеться й приємно. Йому давати мені захист – хочеться, бо природно й почесно. Ми одне для одного деякою мірою приємна необхідність і добровільна залежність.
Звісно, цей взаємний комфорт нетривкий: бувають і складності, взаємонепорозуміння, і взаємовтоми, і тимчасові взаємовтечі. А бува й раптове бажання мені – змінити «модель парасоля», а йому – тип «підзахисного». Але… відносини тривають, бо ми не можемо одне без одного – зрослися… (За критичного стану стосунків – а про це далі не йтиметься – надходить тяжке прозріння: «Ми могли б існувати й поодинці, бо ким ми власне є одне для одного? Хіба невеличкою розкішшю?» Тоді руки й парасолі розстаються.)
Саме так, як на мене, виглядають цивілізовані взаємини у сучасному фемінізованому урбанізованому індивідуалізованому й стратифікованому світі. Взаємини приязні, необхідні, зручні, стабільні й теплі, любовні, але без «шаленого і вічного кохання». Бо ж кохання – то субстанція неконтрольована, якийсь динамічний інь-янь, єдність і боротьба взаємозалежних протилежностей, що воліють досягти повного злиття, а тому згодні притиратися одне до одного повністю, довірливо, самозречено, натхненно, закохано. А ми про це мови не ведем.
Чому? Бо, по-перше, для подібних процедур, либонь, не випускають уже відповідну модель сучасних чоловіків та жінок. По-друге, бо оте саме цивілізоване сучасне суспільство не потребує отої знятої з конвеєра моделі людей і подібних взаємин. Йому, суспільству, не потрібні особистості, здатні утворити одне одним наповнену гармонійну й самодостатню пару, яка живе задля постійного творення власного дивного світу. Воно потребує людського матеріалу у вигляді самодостатніх уніфікованих «мурашок», не здатних довірятися й вірити, а тому здатних і бажаючих утворити лише такий собі соціум для помірного спілкування.
Та, власне, річ не об цім. Повернемося до валіз та парасолІВ.
Якщо рука і парасолЬ –сучасна пара, то валіза, на мою думку – рідна родина, з якої несила виборсатися здатним для самостійного життя й спраглим його хлопцям і дівчатам, мужчинам і жінкам. Безліч кревно рідних, близьких та наближених так довго наповнювала свої зневірені життя твоїми подіями (о, перший зуб!, перший крок, перше слово і т.п.) та надіями на молодого й свіжого тебе, що тепер, воля–неволя, вимагають наповнити ними – тебе, твою душу, думки і серце, впустити їх у твої перспективи й дати їм прожити тобою до скону. Тож прийдеться, виходячи у доросле життя, напхати ними, їх мріями й забобонами, цінностями й принципами, заборонами й бажаннями цілу валізу і тягти її щосила у власне світле майбутнє.
Щоправда, одного похмурого дня довгозріюча криза вибухає: обважніла донесхочу валіза з родичами сама випадає з рук – не витримують і лускають ручки, вміст розсипається. Отут би, розставивши всіх і все по місцях, окреслити власні напрямки й орієнтири, і піти. Піти, зберігши теплий спогад у собі й у їхніх серцях, піти, полишивши собі і їм – радість чекання й повернення… Піти вдячним і наснаженим! Та ж ні, якась незбагненна сила інерції боргу примушує хутко - й тому недбало! - запакувати валізу знову, обхопити її обіруч і продовжувати тягти оте одоробало, проклинаючи тяжке життя, самого себе і той день і час, коли з’явився на світ.
Особливо цікавою в такому розрізі є пропозиція стати парою. Про інь-янь, нагадую, мови нема. Та коли двоє домовляються стати «рукою для парасоля» і «парасолЕМ для руки», вони виголошують приблизно таке: «Давай жити разом, набувати спільну валізу нової родини і майна, а також спільно зберігати наші родинні валізи твою (дружини) і твою (чоловіка) в горі й радості, статках і нужденності, здоров’ї й недугах, допоки смерть не розлучить нас». Й обидва радо погоджуються.
Яка спитаєте, радість? Що за диво-перспектива? Поясню. Випадає можливість «позмінно дбати» про успадковані валізи: один з пари іноді братиме тайм-аут, а інший – глядітиме обидві. Навіть непогана перспектива, погодьтеся.
Та де б то, де б то… Як правило, парасолЬ, себто муж, полегшено зітхає, й відсторонюється. Так у парасолЯ з’являються крила, а у руки – 2 постійно діючих валізи. Згодом від зверхньо-відстороненого стриміння над проблемою окрилений і необтяжений парасолЬ втрачає гнучкість і набуває незручної ламкості. Рука ж від постійного загрібання на 2 успадковані та одну набуту валізи грубішає й грубішає, набуває довгих, міцних і чіпких пазурів. Та навіть вони не допомагають утримати їй парасоль, у якого впала з очей полуда й він зрозумів – ХТО САМЕ його намагається утримати.
Парасоль гордо випадає з ображеної й утомленої руки і знаходить собі «ту, яка гідна його триматися» – якщо чесно, то найчастіше (хоч винятки й бувають – але то прорив у сферу «шаленого кохання, а воно, повторююся, не є темою нашої вельми авторитетної маячні») діє він за принципом «Хай гірше, аби інше», аби молодше та яскравіше. І тої яскравості й новизни йому вистачає на деякий час – він почувається вільним без валіз, щасливим і піднесеним.
Тільки згодом він розуміє всю глибину фатальної помилки! Тепер замість двох валіз, які він тягнув разом із попередницею (з якою, виявляється, хоч і без колишніх приємностей, але заразом жити й ТЯГАТИ було все-таки можна!), він лишився сам на сам з чотирма новим, ба навіть п’ятьма валізами. Рахуймо разом: частково - 2 старі валізи, про які велося у старому шлюбному контракті; третя - спільно-нажита там само, четверта – спадок ручки-наступниці, яка не хоче (ні, не хоче!) грубшати; п’ята ж валіза може нажитися з тою ж таки чепурною ручкою й дбатиме її той самий старіючий парасолЬ. А згодом, якщо парасоль протримається довго і щасливо, валізи зростатимуть у геометричній прогресії – нащадки, що поробиш.
Уявляєте, як йому важко? Його спроба знайти ВОЛЮ обернулася каторгою з примусовими роботами й без права відновлення, перепрошую за повторення, у правах. Проте він таки робить титанічне зусилля підняти на собі оте все і… ламається. А що поробиш?
Саме тому чоловіки у нашому суспільстві живуть так мало або так cпроквола. А жінки… Жіноча ручка, перетворившись на курячу лапу, що гребе й гребе добро то до одної, то до другої, то до третьої валізи, втрачає смак, втрачає почуття реальності, втрачає гальма й втому і… живе довго (якщо оте «гребе і квокче» можна назвати «живе»). Курки рідко вмирають від старості – їм рубають голову, а смертна кара у людей відмінена. Хоч так… було б гуманніше за певних обставин.
До чого всі ці розмови? Точніше маячня? Та так щось подумалося, що:
1. Шкода, що люди забули справжній сенс слів «виховати» («воспитать») та «доглянути» («досмотреть»). А перше насправді означає не те розлоге, до чого ми звикли, а просто «Вигодувати до віку фізичної спроможності самостійно здобувати собі харч + не відбити бажання зробити колись те саме для своїх нащадків». От і все. І ніякого там «прищепити, підштовхнути, сформувати, надихнути, зорієнтувати» тощо. Тобто виховати («воспитать») – и все, і полегшено відпустити, знов стаючи на власну колію у досягненні власного життєвого сенсу, якого іншому – ви вже повірте - не дійти.
Щодо ж «доглянути» («досмотреть») – підтримати людину, що виховала тебе, а зараз втратила об’єктивну здатність піклуватися про себе сама. Підтримати – і вдячно, тепло провести у кращий світ, про який ми нічого не знаємо, хіба віримо що вин таки є, як має бути й істина.
Це не значить, що у світі «ручок»і «парасольок» окрім кохання не знайшлося місця й теплоті та спілкуванню. Це значить лише, що людина, про яку ти дбаєш, має право лишитися собою, як і ти зобов’язаний не втратити обличчя. Тільки так ви спілкуватиметесь, становлячи одне до одного інтерес, а не з примусу родинного клану та нав’язаного кимось «супер-его».
2. Шкода, що зараз люди, такі самодостатні й самовпевнені, розучилися берегти власну й чужу індивідуальність, а тому й довіряти та вірити, спілкуватися та кохати, наповнювати своє життя МЕТОЮ.
Почувши в собі сили, люди наповнюють своє життя всім, що можна накопичити – меблі, техніка, посуд, речі, їжа, гроші, книги, знання, трофеями й сувенірами, забаганками та капризами,... людьми, яких можуть змусити бути поруч - щонайчастіше, своїх близьких. Саме для цього так незбагненне ускладнюються вище означені поняття «виховати» та «доглянути».
Замість «виховати» в голову й душу пхається все, чого хотів і не зібгав у жменю сам, іншими словами – себе самого. Бо, загубивши стару мету, губиш себе, не маєш чим наповнитися, стаєш від близьких залежним і вчишся боятися стати без них самотнім, непотрібним, безпорадним і нікчемним. Це так, навіть коли гадаєш, що це вони без тебе самотні, непотрібні, безпорадні, нікчемним. Навіть коли втовкмачуєш їм це у голову день і ніч. Навіть коли вони тобі вірять і бояться опинитися без тебе.
От і думається мені, що валізи без ручок – винахід саме таких людей: занадто «турботливих і тямущих»ОТЦІВ та занадто «відданих і безпорадних» ДІТЕЙ. Питання: чому одним не остогиділо бути «валізою»? чому іншим не остогиділо бути «багажним носієм»? Відповідь на диво проста. Валіза не мусить «поважати» носія – досить, що вона є його сенсом, а носій не мусить «рахуватися» з валізою – досить, що він її несе. Тим більше, якщо знову стати людьми, прийдеться не лише вчитися одне одного поважати («уважать», «внимать» – кому як хочеться), а то постійна душевна праця. Прийдеться знову стати собою й шукати власний сенс. А вони ж не мусять робити усе це, тож і не можуть стати людьми, і тваринами, на жаль, стати не можуть. |
