Хочеться попрощатися –
не через нелюбов.
Через недосконалість
наших неспільних мов,
через небезкінечність
наших малих життів,
де все одно приречений
першим хтось відійти.
Болісна радість – «мати».
Найтихше із дієслів.
Просто тебе триматись.
Просто… А хто навчив?
Тиха моя істерика –
Втрати передчуття.
Я ж не відкрию Америки,
сказавши: таке життя?
І легше «не мати» – собаки,
Тьоті, дружини, друга.
Жити, радіти, втрачати -
дуже важка наука.
Втішатись, губити, шукати -
не по зубах ця штука.
Змиритись, і не тікати,
і опустити руки,
Щоб споглядати здалеку
беземоційним Буддою?
Можна і так. Навчаюся.
Бо як без тебе буду? |
