- Коть, давай звалимо звідси кудись. Я так більше не можу.
- Куди? – дивиться на мене жалісно й глузливо водночас.
- Та куди завгодно. Хоч до білих ведмеді. Я справді не можу, - в тілі слабкість, на очах сльози, над головою, крізь стіни, звідусіль - гупають телевізори та ю-тьюби: люди отримують інформацію, їх просотують актуальні новини – наші, російські, еуропейські, гамерицькі… - Я так не –мо-жу… Поїдемо?
Він знизує плечима й попиває свій чайок:
- Так від придурків не сховаєшся. Вони скрізь. Вони розмножуються й атакують. Сиди собі, - і вмикає євро-ньюз.
Я починаю плакати, тихо, гірко, по-дурному. Мені соромно за це. Але що я можу? В мене криза. А Боря чи то дивується, чи то лякається:
- Ну шо ти, шо ти? Дурненька. Хочеш – поїхали на дачу. Вмивайся, збирай речі – і гайда.
- Ме-мені завтра на р-роботу. Яка дача? – рюмсаю, гикаю, розтікається намальоване обличчя, і я тікаю до ванної, замикаюся, чую, як він скрушно гуде з коридора:
- Ну допрацьовуй, і поїдемо нерви лікувати. Скільки там лишилося? Післязавтра п’ятниця. А на дачі тихо, відпочинеш…
На дачі тихо?… Мда-а-с…
Кожен із нас живе у власному світі й бачить те, що може бачити і що спроможний витлумачити. Я бачу, що сусіда, на тому боці невеличкого озерця, вивісив триколор, а сусіда поряд із нами – жовто-блакитний: вільна ідея вільного розуму – у серці, а ідейний ексгібіціонізм – майорить на дахах. Я чую, як вони гризуться через ці прапори цілий день, кричать через озеро, руйнуючи екологічну й мою особисту рівновагу. А у ночі кожен пиячить зі своєю компанією, викрикуючи культових пісень: той – «Ще не вмерла…», той «Союз нерушимый».
На дачі тихо…
Мій любий Боря чи-то вміє абстрагуватися, чи то вважає себе розумнішим за «усіх оцих придурків». Йому навіть іноді приємно полаятися з тим чи з іншим, зачепившись за тези типу «А давайте перекриємо москаликам воду» або ж «Ваш Путін нам Дніпро отруїв – огірки не сходять, риба не ловиться». Йому приємно натерти на язиці мозоляку в суперечках, навіть весело – розваги. А мені соромно, і страшно. На дачі тихо…
Виходжу з ванної, Боря пригортає мене, точніше тицяє своїми грудьми мені в обличчя й лагідно ляскає по спині:
- Заспокоїлася? І добре. Все вляжеться. Зараз часи такі. Ти просто ні з ким не заводься на роботі. І в Інтернеті не читай, те, що тобі пишуть - не рви серце. Хай кожен думає що хоче.. Тобі з того шо?
А шо? І справді. Хіба що до мене кожного дня до студії приходять люди. В кожного власна правда. Кожен знає, як навести порядок. Бачення в усіх своє, а метод один: дайте мені автомат, і я покажу. Щоправда, іноді ця формула загорнена як тендітне немовлятко у фрази про реформування, про зміну національної ідеї, про об’єднання з братами слов’янами чи занурення у надра Європейської демократії. Але без слів «нам прийдеться вдатися до шокової терапії» і геть наївного месседжу «усі хороші люди повинні об’єднатися і вигнати усіх поганих» ще не один не обійшовся.
А я маю розпитувати: які перші кроки ви б зробили? Які ресурси для цього потрібні? Хто ваші реальні та потенційні прибічники? І розпитую. А хочу спитати таке:
«Хіба не можна ні до кого не тулитися і просто бути собою, Україною? Навіть якщо нас і поглине інша держава, байдуже яка, зберігши любов до землі, до мови, до культури, ми залишимося українцями. І, на мою думку, коли станемо гіднішими, спроможнішими – відродимося і як народ, і як держава. Цигани – скрізь цигани, навіть не маючи своєї землі, маючи тільки небо і сонце. У євреїв два тисячоліття не було батьківщини, і тим не менше. Може, не кордони треба боронити, а душу?»
Хочу, та не питаю, бо треба лишатися професіоналом, який не свою точку зору нав’язує співрозмовнику, гостю ефіру, а організовує бесіду так, щоб розкрити його думки, тези, плани уповні.
А ще не питаю тому, що передчуваю відповідь: «Зараз не час підставляти щоку. Час рішуче дати відсіч. Ненависть до ворога – прояв любові до батьківщини».
Тим більше, що після цих слів у мене виникне обов’язково ще одне питання: «А хіба вся історія людства – не спростовує вашу тезу «війна - шлях до миру»? Скільки всього натворили, надихаючись пафосною софістикою, пристрасним мілітаризмом, лицарством, покликаним захищати чи то віру, чи то землю, чи то мову, чи то промислові таємниці? Може, годі недієвої й дорогої забавки – війни? Може спробувати любити?»
Хочу, але не питаю навіть поза ефіром, бо після цих слів - тупик. Для одних я виявлю у такий спосіб – свій сепаратизм та непатріотизм, для інших – бандерівщину та нехіть до викорінення фашизму. І буде чергова диванна війна людини проти людини. Хоча ми не заподіяли одне одному зла, шкоди, збитку…
Тому я на роботі не заводжуся.
Тому я виходжу й плачу чи не після кожного добре зробленого, професійного й стриманого інтерв’ю. Вмиваюся, наново малюю обличчя й знову йду до студії. Я буду вкотре намагатися пристати до чужої точки зору й балансувати на межі абсурдності й віри. І нікому нічого не казатиму.
То не хвилюйся, Борьчику, котику, я не рватиму серця. Хай кожен думає, що собі хоче. І, щонайстрашніше, робить те, що думає…
А у суботу, подивившись з чоловіком ранкові вісті з гарячих регіонів, я не поїду на дачу:
- Коть, я так втомилася. Я посплю вдома, навіть комп не вмикатиму. Чесне слово.
- Правда? Ну лишайся і спи.
Він іде. Я вимикаю все. Опускаю штори, лягаю, підтягнувши коліна до підборіддя, загортаюся у ковдру з головою. І думаю: десь люди вбивають людей за великі ідеї, а нам, соціофобам-аутистам-аутсайдерам, чужим на кожній зі сторін барикад, нема чого дати чи сказати суспільству ані в царстві демократії, ані в панстві тоталітаризму. Я можу поговорити хіба що з білими ведмедями. Один раз. Тільки де вони? |
