Коли пишеться, хочеться, аби кожне слово ожило на своєму місці. Не повисло як намистина. Не шуміло як пакет на вітру. А саме ожило. Навіть дрібне. Бо навіть мухи й ті літають не аби як, а роєм, виконуючи рефлекторно зрозумілі іншим чешуєкрилим рухи-знакий. Тим більше слова…
Ще кожен раз спиняє навіть не саме твоя неспроможність так сказати, а переконлива потужність тих, що казали до тебе. Їх слова, вислови, сентенції ворушаться й живуть довкола тебе і ти, пишучи або говорячи, наче узуваючись у темноті, випадково раз-по-раз потрапляєш у чужі капці. Добре, якщо взуття надто примітне навіть навпомацки, й одразу упізнаєш власника та скидаєш, Добре, якщо розмір не той (бо я не претендую на гіганта й генія), й одразу похоплюєшся. А якщо все, ну майже все, – так, як у тебе? Настрій, слово, світовідчуття, маленька історія життя? І не крав - а плагіат. А доводити щось – не варт. Бо ж не носитимеш же ти чуже як своє, просто тому, що так збіглися обставини, ноги й капці, навіть у темному коридорі? Ні. Тим більше слова: чужі слова промовляти тим більше соромно. Бо це не бублика на базарі вхопити, не чужої юшки сьорбнути, це - інтелектуальна власність. І то найгірше.
Та все таки, якщо зважився, знайшов оте своє, що станеш убирати в слова, чим поділитися, чим здивувати – то й тут чатує пастка й пустка. Така собі ямка, в яку потрапляєш з розбігу ногою й потім довго накульгуєш думкою: «А що я можу сказати ціннісного й цікавого для інших?». Хіба я побачила щось страшніше за Освенцим чи яскравіше за Аватара, пережила удавані пригоди Анжеліки чи реальні - Жан-Іва Кусто? Які подвиги чи відкриття я маю? Жодних. Навіть мої сни та вигадки надто зайняті реальною мною, живими людьми та світом що мене оточує. Тим, що є в усіх і що всі могли б роздивитися й посмакувати й без мене.
А за тою ямкою на дорозі з’являється інша: за питанням що казати приходить здогадка – кому казати. Адже будь в кого в голові й серці вже обкипіло не сказаним і непочутим. Ротів багато – а вух і сердець бракує. То нащо до цього болю й мотлоху додавати свій, з претензією на безцінний? Тим більше, що останнє – не доведене, поки не почуте й не оцінене. Бо ж і кришталь, приміром, і мумійо знаходять в одних і тих саме горах, продають і те й інше, кожне по своїй вартості й своєму покупцеві. А проте одне - коштовний мінерал, а друге – недешевий зліпок екскрементів.
Знаючи все це – навіщо вишукувати слів? Відповіді нема. Але ж пишеться… |
