Я піду на початку весни,
За кілька днів до тепла.
На моїх ледь помітних слідах
Будуть тихо щезати сніжинки.
Не сумуй, не кляни і не плач,
Я далеко не серце буття.
Мою наглу утечу ніхто
Не відчує аж так, щоб напевне.
А там сонце над обрієм зійде,
Луки вкриються лагідним квітом,
Знов хрущі загудуть
Над твоїм вишневим садочком.
І під щебіт пташок
Ти продовжиш блукати світом
У безмежну блакить
Крізь людський заклопотаний морок.
Лиш надвечір, коли
Теплий промінь живого творця
Кине в очі твої
Палахке померанцове світло,
Глянь на велич заходу з вікна,
Ледь помітно всміхнись і згадай.
Цього буде достатньо,
Щоб зробити мій шлях недаремним. |
