Кажуть, що заздрість - не тільки неприємне відчуття, а ще й шкідливе. Ну уявіть собі, що у вас нема того, що є у іншого, і замість щоб порадіти за іншого, що у нього є більше, ми починаємо внутрішню метушню щодо визначення своєї поважності, важливості і більшої гідності володіти цим чимось, аніж інший, який з цього моменту стає нашим не тільки суперником, а й ворогом. І починається боротьба. І добре, коли ця боротьба спрямована на здобуття собі того, що є у іншого, але нема у нас. Або більшого, що є у іншого, але нема у нас. Але ж буває, що застрість примушує нас шкодити тому, у кого є те, що нема у нас. І всі свої сили, усі свої таланти з чорною наснагою ми втілюємо у війну з тим іншим, аби він жив "як усі", або ще гірше. І коли в нас це не виходить, ми сохнемо, дуріємо і спливаємо жовч'ю. І усе це дуже шкідливо, бо підриває здоров'я, позбавляє розуму і вкорочує віку.
І до чого це я? Ага, згадав.
Живу я на Оболоні в Києві в одному з перших тамтешніх будинків початку сімидесятих. Будинки такі собі. Бетонні панельні однакові коробки без прикрас. Ну і однією з "чудових" ознак цих будинків є дуже гарна чутність щодо того що у сусідів діється і навіть говориться. З дитинства, живучи у сімейному гуртожитку, я звик до сторонніх людських шумів, музики там, сварок, лайок, тупоту танців, бійок, падіння чобіт, залізних тазів, шаф і нетверезих тіл. Ну з ким не буває. Але то був гуртожиток, хоч і сімейний. А тут з'явилося дещо нове. Одного разу на під'їзді я побачив рукописну об'яву на кшталт, "шановний сусіде, заткніть пельку своїй подрузі, або йдіть цим займатися до лісу". І тут у мене усе в голові склалося...
У однієї моєї подруги увесь час ламався відеомагнітофон. то в ньому касета застрягне і не виймається, то плівку намотає на барабан і гаплик, то кнопка живлення якимось чином провалюється всередину і ні вимкнути ні ввімкнути його не вдається. І чомусь серед усіх осіб чоловічої статі, подруга вподобала мене. Мабуть через те, що викрутка в мене була просто чудова, універсальна, зі змінними вставками, пласка і під хрест, блискуча і зручна. І той магнітофон відремонтувати можна було раз плюнути, за п'ять хвилин. Ну а як вже прийшов у гості. то можна
і повечеряти. А можна потім нікуди і не піти. Молоді ми були тоді. Щасливі...
Так от, щодо об'яви. Я звернув увагу, що шуми, котрі викликали заздрість якось співпадали з періодичною роботою перфоратора. Як почне десь хтось близько довбати стіну, то подовбає з півгодини, а потім починаються оті шуми з об'яви. теж близько на півгодини, а може й довше... Ну не знаю. Не міряв. А потім вже ніхто нічого не перфорує і можна спокійно лягати відпочивати. Яка мораль, спитаєте ви? Та мораль дуже проста. Мені хочеться взнати у тієї сусідки, чи є в неї на стінах ще живе місце? Ну це ж можна барель'єфи там на стінах повидовбувати тим клятим перфоратором. Чи не простіше напряму сказати своєму другу,- шановний, в мене тут на смартфоні програма глючить, прийди поможи, чи гайка на крані у ванній відкрутилася. Чи просто,- Васю, а по тобі скучила, приходь. Нащо перфоратор в хату тягти, сусідам спокою не давати. Чи у Васі без перфоратора проблеми?
Ну і на фінал скажу таке. Ті шуми з об'яви в мене не викликають ніяких заздрощів. Я дуже радий за авторів і виконавців. Це ж просто чудово звучить, така свобода і насолода у голосі. Я так за вас радий. Мене кожного разу переповнює відчуття щастя за людство і віра в його майбутнє. І це відчуття даруєте мені ви, любі сусіди. Тільки прошу. Перфоратор приберіть. Не змушуйте писати від себе об'яву. |