а ви бачили, як танцює душа? не тупий зашкарублий дух, що звів свій палац ницости на болоті байдужости, за неприступними стінами гордости. а легке тендітне створіння, сповнене радісного відчуття себе у світі та світу у собі.
іноді, коли перші промені ранкового сонця тихенько пробиваються крізь темну листву вікових дерев, на невеличкій лісовій галявині, у самому її центрі, можна помітити маленьку зіщулену тінь, що знайшла в собі сили вийти з мороку назустріч світанку. крапельки роси ще холодно виблискують на смарагді моріжка, та імла поволі відступає перед теплим поступом світла. фігурка ледь здригається, повільно піднімає голову і повертає обличчя до неба. очі розплющуються, а на вустах проблискує слабенька усмішка — дочекалася.
від нічної прохолоди її тіло заціпеніло, воно повільне та незграбне. але з кожною хвилиною сонце все більше наповнює душу життям та світлом. і ось, поволі, наче востаннє, вона починає свій танець.
спочатку сил стає лише на кволі колихання вперед-назад, із боку в бік. та незабаром вона збирається з силами, здіймається на ноги одним різким порухом і заходиться кружляти. не зупинятися. крізь біль та сльози. крок за кроком. рух за рухом. не зупинятися. коло то ширшає, то знову сходиться у середині лісової прогалини. біль помалу відступає, а сонце, що піднялося над хащею вже високо, щедро напоює спрагле серце своєю наснагою. душа все швидше танцює по м’якому покривалу зелені, у колі сонячного сяйва, оточена чорними стінами пралісу. теплий літній дощ лагідно лоскоче тендітну фігуру. легкий вітерець кувойдить волосся і підсушує сльози. її рухи стають дедалі певнішими та сильнішими. плечі поволі розправляються, а їхня сутулість розходиться крилами. нарешті, вона відривається від остилої землі та, продовжуючи танець, підіймається у прозоре небо.
і коли світило, що пробудило в ній життя, поволі втрачає свою міць та починає схилятися до землі, це вже не має значення. тепер вона сама світиться як сонце. тепер вона і є сонце. її широко розплющені очі горять вогнем, коли вона на мить зависає у повітрі, кидає останній незрячий погляд вниз, проміж дерев, обертається вгору і швидкими сильними змахами крил злітає все вище, і вище, і вище, аж поки світла цятка назавжди не зникає у сутінковій блакиті.
а з-під високої трави, темних чагарників та вогких трухлявих пнів, із смутком та заздрістю дивляться їй услід її полохливі товаришки. їм холодно, страшно і самотньо, але нічого іншого вони не знають. лише один допитливий погляд спрямовано на середину пустої галявини. буде ніч. і буде ранок.
коли ж сонце врешті-решт ховається за обрій, на смоляному оксамиті неба одна по одній з'являються всі ті, хто наважився відкинути свій страх. тепер вони там, блищать і переливаються грайливими самоцвітами. дивляться униз, на нас. ваблять і чекають. і десь, серед міріадів інших зорь, мерехтливим світлом усміхається вона. та, що відважилася піти до світла.
а ви бачили, як сміється душа? |
