коли навідує передчуття близького все, ти нишком йдеш у себе і поводишся тихо-тихо, щоб нікого часом не образити. гостре відчуття тендітности мотузка, який пов’язує тебе зі світом, стає нестерпним. його відверта примарність робить очевидною можливу останність кожної наступної миті. борсатись чи схилятись, бігти чи стояти — все миттєве і пусте. смішним та недолугим видається все громаддя задумів, що от ще вирувало й уявлялось таким важливим
і ось, хоча твій шлях лише на половині, ти стоїш на краєчку прірви і зачаровано спостерігаєш чудесний краєвид. стрімкі сірі скелі обабіч темної долини впиваються у яскраву блакить небосхилу, що неспішно стікає донизу пухнастими безтурботними хмаринками, і розчиняється у туманному мареві споду. кружальце низького золотавого сонця кидає теплий відблиск на обличчя гір так само, як робило це мір’яди вічностей до тебе. довкола панує тиша. лише легіт подекуди зривається у тонкий свист, потрапивши в кам’яну пастку урвища
ти сам. де всі? хто зна. колись ти уявляв, що, видершись на кручу, зустрінеш рідних духом. але схили змінялися підйомами, обірвища виростали узгір’ями, і помалу пошук обернувся шляхом. шляхом, що завів тебе на цей край
хвилина тече за хвилиною. багряний спадень запікається все сильніше. хмари наливаються чорнотою, і тепер вже пробите небо точиться не цукром, а темною ру́дою. велетенська вогняна куля, яка вела тебе вперед, поволі добігає свого обрію, а далеко внизу починають рухатись тіні. там, у безвічних сутінках дна, своє життя
морок. весь вік ти уникав зустрічі із ним. тікав якомога вище, і дивився лише вгору, на світло, намагаючись в гордині забути про його існування. та варто було сонцю піти, як пітьма глузливо зазирнула в твої очі: «людино, що ти є перед моїм обличчям?». віддатись темряві так просто. варто лише зупинитись і міцно заплющитись, як тисячі крижаних голок самі увіп’ються в тіло та зачнуть повільний плин до самого серця. ритмічні хвилі холоду спокушають забутись, впустити імлу й зануритись у болото ницости. потемки нашіптують однотонних пісень і обвивають тіло сотнями тонких холодних щупалець. танок тіней дедалі швидшає, і, коло за колом, уносить крихти свідомости на дно провалля. серце стукає все рідше. і рідше. і рідше
але немарно ти прагнув світла. його відголосок досі жевріє в тобі слабким вогником, тонким віддзеркаленням денного світила. і яким би кволим він не був, його досить щоб одступити ніч. бережи його. доки в тобі є світло — дорога має смисл. ти мусиш боронити це тепло, яким би мізерним воно не здавалось. і навіть якщо тебе не стане до вершини, воно може вказати шлях иншим. тим, кого ти ніколи не бачив, але точно знаєш, що вони є
а сонце… сонце зійде. зима не має бути вічно |
