Божевільним криком, руйнівним смерчем, повільною агонією, смертельним вибухом увійшов той день в моє життя. І не знала я як жити далі, і чи буде це "далі" взагалі. За мить згасло сонце, кольори, тьмяніючи, зникли...
Хотілося розірвати лик на клапті, проклясти все святе... Зректися. Знищити. Хотілося вибігти на вулицю і переймати всіх, без винятку, перехожих із запитанням "ЧОМУ?"
Було таке відчуття, ніби я сплю і сниться мені страшний сон: я на немислимій глибині, ніяк не можу винирнути, але достатньо лише дістатись до поверхні води..дістатись - і я прокинусь.. Та я, безпорадно борсаючись, йду на дно.
Невимовно важко було усвідомлювати, що все це насправді. Мене душило, вбивало, але не давало померти. Та й не могла я померти, бо смерть того дня прийшла не за мною.
Я так хотіла подивитись їй у вічі! Сама відчинила двері, коли її повільно на ношах заносили в будинок, але очей видно не було, бо явилась вона мені мертвим, одубівшим тілом, загорненим у простирадло.
Нема у смерті очей! Але хоч вона й сліпа, все ж завжди знає коли й до кого має прийти.
Того найстрашнішого в моєму житті дня, смерть, переступивши поріг мого дому, на чорних крила забрала людину, що була мені другим батьком..
Нема у смерті очей... |
