...і писала Вона листи до Бога
сльозами по блідих щоках,
і дихати було важко...
Бо ж цей простір,
прошитий уривками
випадкових розмов,
тисне згори своїм безглуздим
лексичним значенням...
Літній час на циферблаті.
Це ж скільки його потрібно,
щоб моє взуття
забуло дорогу до тебе?
Щоб фрази, що застигли в повітрі,
очікуючи нашу зустріч,
зірвались нарешті
першим теплим дощем,
першими звуками грому?
І немає відповіді...
Та я точно знаю,
що поки тиша жартома і всерйоз
перебиратиме нерви,
наче гітарні струни,
хтось відчує те саме,
пишучи мокрий лист. |
