Я заблукав у тисячі безвихідних думок, промов, речей,
Я відчуваю світло, що вказує шлях, але своїх очей
Не можу навіть надзусиллям розтулить, бо я давно незрячий.
Тому ходжу весь час навколо, а того шляху не бачу.
Я відчуваю маски навкруги, а що від кого вам ховати, браття?
Навіщо ті комусь важкі забрала, вони лише розпалюють багаття,
Що пожирає душу, хвору і без того. Ото б назавжди позривати їх,
Побачити істоту, суть!.. Але дарма, то лише мій, з-під маски, крик.
Я б криком тим залізо розтрощив і запалив би сонце ясно,
Але не можу - неслухняні зв’язки спроможні лиш, нещасні,
Породжувати щось непевне – якесь таке безглузде булькотіння,
Яке чомусь усі вважають осмисленим, рішучим говорінням.
Я чую музику, але не маю пальців, щоб зіграти
Мелодію, що самогубно б’ється в серця міцні грати.
Ніхто її ніколи не почує… Шкода. Я би того хотів,
Але не відтворить ту гамму вголос, коли не вмієш промовляти слів. |
