Некерованими парапланами
в нас врізаються мертві спогади.
Ми мілкі, але, може, глибокими станемо.
Ми – стежки, які будуть дорогами.
Мокрі круки з’їли з руки мою музику.
Краще мовчи, це до лиця тобі, друже мій.
Поверни-поверни мені Африку:
асуанські мости, нільські сутінки…
Бо у грудях моїх то Аляска, то Арктика.
Бо на шиї моїй виснуть сумніви.
Юна весна, як навісна, з неба падає.
Краще співай, це мене істинно радує.
Мов розітнуті навпіл лезами,
віддаляються наші постаті.
У гербарії спогадів досі не щезли ми.
Бережи до наступної осені.
Ти не катуй серця пустими образами.
Це марнота. Щастя ж не міряють фразами.
Все, що в нас є – денники списані нотами.
Все це твоє, доки ти є, друже, доки ти… |
