cтояти без дихання, руки розкинувши по сторонам
усім чотирьом безкінечним і звабленим напрямкам світу.
і знати, що сонця протсторий блакитний плацдарм
не впаде, а тільки підніметься трошечки вище. і крикне.
всім тілом своїм. від прозорості застугонить,
просуне перста десь, де скручені метафізичні
закони у вузол. й протяжний обірветься крик -
для неба спокійного навіть кричати не звично,
не те щоб ламати стандартні типові дахи,
не те щоб зривати з маленьких дівчат капелюшки.
у неба важкезні і довгі повітряні сни
із пилу доріг, дзвону крапель й пелюсточок груші.
за тим горизонтом паркується сонце у стик
з молитвами, боляче небу і ширять зіниці,
чорнила поглинули світ, та невпевниний крик
застигне у поклику потягу на залізниці. |
