Крізь грози й тумани, попри затримані рейси,
Зачиняючи двері перед собою на всі замки,
Через мури і скелі, по розібраним рейкам,
Збуреним морем повз вимкнені маяки,
Роздмухуючи вулкани, ловлячи метеорити руками,
Захищаючи ширмами темні важкі серця троянд,
Поза віруваннями, поза системами, поза часами,
Не слухаючи лагідні хижі пісні сирен і наяд,
Йдучи на промінь, збережений на самому споді душі,
Під усім, з чим не згоден, сумніваючись навіть, чи був,
Не рахуючи пасток, у які не втрапив і які по собі лишив,
Маленький принц повернувся додому і світло ввімкнув.
Зайшов у кімнату, тихо, щоб не розбудити
Тебе, стримався, аби не зірватись на спів, -
Попереду вічність, щоб співати, і дві, щоб любити, -
Поцілував у заплющені очі й прошепотів:
- Дякую, що спиш і чекаєш нового дня,
Що жила, попри темряву і негоду,
Що берегла невідомі своїх рівнянь,
Що світила мені на самому споді,
Що на потяги, котрі везли від тебе, не проводжала,
Що боялась покликати, що тамувала подих,
Дякую, що здивуєшся, дякую, що не чекала.
Дякую, що дочекалась. Ми заслужили на подив. |
