Виходжу сьодня вранці на ганок, не встиг запалити сігарєту, а Тімка – мій котик – вже треться об мою ніжку. Хоче попоїсти, бо зголоднів. Я підкурив потихеньку синій Ротманз, смикнув кави з молоком і даю йому – котикові - хліб насущний, як то кажут наші північні брати. Він такий мур-мур-мур. Поїв, подякував і ліг спати на діванчік.
Увечері так собі сиджу на топчанчіку, сьорбаю балтіку-троїчку, дивлюся на небо, рахую зірки. Розмірковую про шойсь таке буддійське. Чую раптом хтось крадеться, як ніндзя. Придивився в темряву: Тіма. Кис-кис-кис, кличу улюбленого свого котика, мовляв, йди-но сюди, за вушком почешу тобі. А він такий; та нунахуй, я поспішаю встромити свого півника Валькірії із сусіднього двору або Джульєті – шо від нас через дві хати.
Піздєц, кажу йму, попросиш завтра в мене хавчіка - хуй!... допоки не вибачишся, не станеш на коліна, не скажеш з заплаканими очима: чінака, пробач мене, підараса – їсти хуй. А він так хвостиком повиляв, тіпа, та шотипіздиш, старий, і пішов собі їбатиси.
А я оце сиджу на топчанчіку і думаю: а у котів хыба є коліна? |
