вдосвіта, зустрічаючи перший місяць літа,
пишучи на вогкій землі «велкам»,
заздрячи і підспівуючи птахам,
змушуючи повітря тремтіти
від передчуття виникнення порожнечі,
ворушу пальцями ніг — не тому, що холодно,
а від збудження — пригадуючи повсякденні речі
із минулого: сутінки навколо письмового столу
освітленого лампою,
олов’яні ложки другого сорту,
на яких лишаються знаки від зубів,
саморобні ліщинові вудки,
любисток на зелену неділю,
воскові свічки, що схиляються в поклоні
у літню спеку,
інше,
а найвиразніше —
перші усвідомлення
втрати
і бажання втрачати,
щоб було що втрачати
і берегти.
є.
виходить — вийшло.
виходить
друг, дівочою панчохою підперезаний,
з похмілля, мов диктор новин, скорботний,
каже: «кул, з нас уже достатньо поезії,
давай, заряджай водний».
а мене
вже не.
я сиджу на приморському бульварі
у вбого мебльованій шпарі,
курю у вікно,
і там, де мало би бути
воно,
бачу самотній ліхтар,
в туман з головою закутаний,
але знаю, що море — там,
бо інакше не може бути. |
