Ми забули хто ми. Проштрикнувшись через низку тих незбагнених відносин, стосунків, що в нас були, через свої занадто незбагнені, з відтінками безглуздості життя. Ми стоїмо, дивимося одне на одного і не розуміємо, що робити.
Намагаємося згадати. Згадати себе. Згадати свій маленький будиночок з черешнею, яка заглядає у відчинене вікно. Згадати, як навесні, коли вона, єдина з усих квітучіх дерев прикрашена свіжим, ніжно-зеленим листям, гойдає нас на своїх теплих, гладеньких гілках.
Згадати, як жовтий собака радіє і стрибає, збиваючи з ніг своєю щирістю почуттів. Згадати подих весняного ранку з присмаком вологого листя. Згадати сонячний, зелений двір і руденьких кошенят, заповнюючих своїм муркотінням весь простір під ногами. Згадати повітря вночі і таке неймовірно-об’ємне небо. Небо, яке обіцяє нескінченість. Нескінченість щасливого існування.
Намагаємося згадати, або вигадати себе справжніх. Стати невагомими і несвідомими. Такими ж щирими, як жовтий собака. Такими ж ніжними, як наші руді кошенята. Щоб знову стрибати від радощів, коли бачиш дорогу серцю істоту. Щоб знову танцювати, коли чуєш музику, навіть коли ця музика лунає лише в тобі. Щоб знову зливатися з гілками дерев, і тремтіти від несамовитого бажання дістатися до самісінької верхівки.
Стоїмо. Дихаємо майже разом. Серця завмирають від розуміння крихкості того, «як могло би бути» і від неминучості того, «як буде». Стоїмо. Несміливо простягаємо руки. І, здається от-от закружляємо у нестриманому танці. І здається це так просто. Бути разом і бути собою. І, здається, що це саме та людина, з якою, нарешті все можливо!
Але через себе не перескочиш. І розумієш, що ти всього-навсього людина, слабка людина, яка міцно тримається за своє минуле, як за єдине, що їй більш-менш зрозуміло. За свій досвід. За свої грати, які вже необхідні, як повітря. Ні, ти більше не полетиш. Не згадаєш як досягається невагомість. А, якщо і згадаєш, то не зможеш відновити ті сполучення атомів, які безповоротньо змінилися в тобі.
І ми йдемо далі, вздовж наших стін, парканів, стель. Малюємо на них свій будиночок, черешні, рудих кошенят. І зітхаємо. Майже разом, але за тисячі кілометрів одне від одного. Не зараз. Не поруч. Не в цьому житті. |
