скільки б це все не тривало
і як би не вимірювалося:
дівками, що тебе не зраджували,
тобто дівками, з якими ти ще не знайомий,
чи смертями на світанку, коли з темряви народжується небо,
спочатку сіре, потім сіро-синє, потім синьо-сіре, потім синє,
чи порожніми пляшками з-під мускату,
печальними й сповненими сенсу, як викинуті на помийку зів’ялі квіти,
чи недопалками, розплющеними у попільничці,
мов черв’яки у калюжах на проїжджій частині,
косяками, що ти викурив чи косяками риб, які ти спіймав зі свого човна,
зграями птахів, що ти їх проводжав очима, коли вони відлітали,
відлітали, відлітали, відлітали саме від тебе,
зграями дітвори, що ганяли за твоїм вікном напівздутого м’яча,
м’якого і непевного, схожого на цицьку старої шльондри,
потягами із їхніми протягами і витягами з правил перевезень,
дивними будинками з дивними квартирами,
в яких ти пив своє пиво, сидячи на балконі і дивлячись вгору,
у нетвої, нічиї, деперсоналізовані і знебарвлені міські небеса,
бо куди там ще дивитися;
як би це все не називалося:
божевіллям, похміллям чи свавіллям,
задухою, дивом, перевтіленням, перевдяганням,
мандрівкою, видивом, безнадійною спробою,
сміхом, сміхом, сміхом
твоєї першої жінки, нетверезої й нерозумної,
що сказала тобі «користай з мене»,
чи просто днями, коли тобі хотілося вдихнути
все, що тебе оточує і не видихати —
радій
сьогодні,
бо скоро зникнуть
сміх твоєї першої жінки,
твої похмілля,
твоє небо, сіре, сіро-синє, синьо-сіре, синє,
твої недопалки викинуть до смітника,
твої пляшки з-під мускату переб’ють і переплавлять,
з твого човна на березі зроблять поміст,
щоб ловити твою рибу,
твої дівки зрадять тебе,
твої птахи
відлетять. |
