ми їдемо туди, де зелене перетворюється на жовте
за декілька тижнів.
ми їдемо туди, де блакитне заповнює склянки ущерть.
блакитне виповнює нас, доповнює нас.
залізничний міст згортається, наче серпантин
і поспішає за нами.
у блакить.
пустити корінці. ростити солоні листочки.
ти кажеш, що хочеш дитину.
провідниця заходить і питається, чи не хочемо ми чаю.
за вікном вода. – ану марш на весла! – кажу їй,
який чай?!
ти знову кажеш, що хочеш дитину.
я вдягаю поляроїдні окуляри і
поруч з колією
бачу чорну рибину.
так, не сріблясту, а чорну.
я хочу тебе – кажу.
- здавайте білизну! – десь із корми кричить провідниця.
у вікно зазирає портовий кран
і завантажує до нашого трюму сонячні промені.
їх якраз стає на останні три години
і тоді потяг зупиняється,
і ось вона – блакить.
ми заходимо в неї, сплівши корінці
рук двох,
а ще двома –
починаємо проростати. |
