У свої 33 я раптом виявив, шо зовсім не вмію бути щасливим. Себто не маю жодних ліків, жодного рецепта того, аби мені було добре. Я не про спалах, коли виникає щось на кшталт світлої ілюзії, від якої стає дуже радісно. Ні. Маю на увазі більш-менш стале, тривале відчуття. Це як купатися в повний штиль, лежати на спині, перебуваючи у врівноваженому стані. І тебе зовсім не обходить то, куди віднесе твоє тіло невідома течія під час вільного плавання. Мені здається, що такий стан дуже близький до справжнього щастя. Ти пливеш і просто тішишся тим, що дарує тобі доля.
Наразі амплітуда моїх внутрішніх психічних коливань від чорної депресії до світлого спокою надто вже відчутна. Власний життєвий досвід у моєму випадку зовсім недієвий. Я відчуваю, як з кожним роком, непорозуміння між мною і оточуючим мене світом зростає. А далі? Прірва. Безвихідь. Я неодноразово руйнував майже все навколо себе, коли вже геть не знав що з усим тим вдіяти. Але зараз я зовсім не впевнений, що то завжди було хоч комусь корисно. І в першу чергу мені.
Ти не безнадійно хворий псих, адже перманентно шукаєш ті речі, які викликають позитив, але майже кожного разу потрапляєш в одну й ту ж пастку. Власну пастку. Людина приречена на свободу, якось сказав відомий француз Жан-Поль. Можливо він бачив більше крізь скло своїх чарівних екзистенціальних окулярів. Я не маю окулярів і всі філософські концепції відскакують від мене, як горох від стіни…
Вечоріє. Я їду стомлений у маршрутному таксобусі додому. Попереду сидить дівча, на вигляд років 16. Вона підхоплюється і прямує до водія аби заплатити за проїзд. В цей час нетверезого вигляду молодик сідає на її місце. Дівча повертається і здивовано дивиться на то місце, де вона щойно сиділа. Молодик вдає, що нічого не помічає. Я встаю і пропоную дівчині присісти. Вона деякий час віднікується, але врешті-решт сідає. Дивиться на мене величезними зеленого кольору очима. Дякую, каже тихенько.
Мені добре, мені світло. І це зовсім, саме тепер, в цю саму мить, не пов’язано з жодними канонами, правилами, традиціями, закладеними батьками чи ще чимось іншим.
Сьогодні увечері перед сном я почитаю Антона Чехова чи, можливо, Андрія Платонова, а вночі мені насниться хтось, кого я випадково образив, не дав любові, відвернувся… Я прокинусь, посиджу трохи на ліжку в темряві і піду на кухню палити. І світло я вмикати не буду, бо темрява всередині все одно сильніша за світло будь-якого ліхтаря. |
