* * *
Я дивлюся в обличчя
і тихо прошу мовчанкою:
Обійми мене ніжно,
і міцно притисни, трепетно.
Я заслабла, я хвора,
я блідо стримлю поганкою,
І кохатись не можу –
хіба що прикинусь меблями.
Я так прошу… Очима…
Беззвучно вуста ворушаться.
Я благала б уголос,
та тільки хіба… дозволиться?
Ти вже звиклий - зі мною,
із мужньою сильно, мучиться.
То хіба ти повіриш,
що статуя – плаче й молиться?
Камінь
Чи камінь ще чимсь окрім каменя пахне?
Чи камінь болить і чи має свободу?
Від чого мовчить, порохніє і чахне?
У що перетворює смуток і воду?
Чи дбає слова, племенами забуті?
Чи тінь береже, не даючи присме´рку?
Чи може холодним той камінь не бути,
Якому камінне безсмертя - нестерпне?
* * *
Заговаривал голубь,
сам с собою под крышей
Ночь спала, его голос
одинокий не слыша.
Только дождь, опускаясь
осторожно по веткам.
Улыбался сквозь слезы
бестолковщине светлой.
Город жил в полудреме,
город спал, не воркуя,
Может быть, его голод
голубь дикий почуял?
От того, сам не зная,
почему, удивленный
утром встанет, зевая,
город новым, влюбленный… |
