Місто обіймає сум. Дощить вулицями, зазирає до кожного під парасолю і дивиться, дивиться в очі... Але перехожих обмаль, дарма що свята... мало хто блукає вулицями в таку чудернацьку погоду, в таку самотньо-нескінчену ніч...
А вона йде під дитячою жовто-червоною парасолькою. Рахує блискуче каміння бруківки. Пробує на смак краплини. Торкається пухнастого весняного листячка, що тільки-но вискочило з гілок. В неї завжди гарячі долоні, і вона охолоджує їх, прикладаючи до стовбура мокрої липки, і прислухається до життя дерева. І йде далі. Йде містом, яке не хоче її відпускати...
Іде і їй здається, що вона на перехресті світів, десь загублена в часі між цими нескінченими дощами. Щось дуже важливе вона втратила в такий самий дощ. Колись, багато-багато років по тому...
Чи може то була людина-птаха?
ні...
Людину-птаху вона загубила взимку...
Зосталася тільки згадка про довгі поли чорного, воронячого плащу, зникаючі за ледь досяжними погляду будинками. Згадка про його сумні очі. Про довгу шию і кумедно розпатлане волосся. І таку дивну пташину постать...
А може то дихання моря?
Здається в такий самий дощ вона йшла близько берега і прислухалася до неспокійних хвиль набігаючих на чорний пісок....
Але...то ж була осінь...
Чи може й тоді вона дуже хотіла його зустріти? Того свого птаха? А дощ... Дощ був той самий...тільки з придихом моря і сумом південної осені...
Може то втрачене кохання?
Від якого вона тікала таким самим дощем. Босоніж, вночі, по пустим трамайним коліям...
Тільки то було, здається літо...
Але дощ був той самий. І чомусь так кортіло стрибнути з мосту у чорну гукаючу воду. Чи то не людина птаха зупинила її тоді, пообіцявши зустріч? І вона побігла, співаючи додому... Так... То був той самий дощ...
І зараз, зі своєю дивакуватою парасолею вона крокує цим містом. Дихає весною. Щось собі наспівує тихесенько. І вдивляється уважно до рідких перехожих, підсвідомо вишукуючи в їх понурих постатях щось пташине. Чи не ховають вони голову у одяг наче птиця в пірря? Чи не ступають вони подібно птахам?
А сум блукає вулицями... І людина-птаха, розгорнувши свої крила, чорним янголом пролітає над містом. Зазирає під парасолі і дивиться в очі. І знов обіцяє зустріч... |
