присвячується моєму вчителю української мови та літератури Наталії Петрівні Кость.
Україна – моя рідна ненька, як тяжко тобі особливо зараз. Не вагайся, ми сини і дочки твої, ми з тобою. Їду я колись з Житомира до Вінниці, дивлюсь а в продовж дороги стоять такі біленькі хатки. А у тих хатках лежать на топчанах чоловіки та лакають горілку. А жіночки тим часом горбатяться у полі. Україночка, наша рідна мати, ти усе витримаєш. Бо любов живе у твоєму серці до дітей твоїх. Прийдеться синам твоїм своєю кров'ю омити страждальне тіло української землі. Встане с позаранку Запорізський козаченько, зійде хміль, проясниться мозок, візьме шаблю гостру та засуне москалю в сраку. А потім прийде до нього у лікарню та дбайливо доглядатиме брата свого. Тихенько вночі нахилиться до нього та прошепоче: вибачай, брате... |
