2006-10-23 : Андрей НПЗ : Зомбі
| - Привіт, маю надію, що ви знаєте до кого телефонуєте. В любому випадку: залиште своє повідомлення після сигналу, назвіть своє ймення, вкажіть день та час дзвінка. Дякую.
Чому саме ліс, можливо я втрачаю зв’язок та порозуміння з ним? Але коли я тут то там, десь без мене, щось також втрачає зі мною зв’язок і наступна моя подорож буде туди. Інтересно що це буде, якщо взагалі буде? Давно я не вбирав цього живого, відсирівшого повітря, що завжди нагадує про гриби. Мікроспори, можливо вони осідають мені у легенях? - цезар, цезар, йди до мене! Не відходь далеко! я взагалі не знаю де ми і взагалі, що це за пора року. Напевне осінь. Я люблю осінь. Хоча у лісі завжди осінь, коли немає снігу, завжди кіпи пожовклого омертвіння на землі, завжди все поза часом та поза розвитком – це і на краще, свій плин, свої переваги... - Куди попрямуємо, га? Напевне підемо у гору – це ж тільки початок нашої подорожі, ми повні сил, тож нам все до снаги, потім будемо скиглити – так? Просто шмигати по лісі – це також не діло. Треба когось знайти. Десь когось на гірському подолі, де сильно не дме, але все можна вгледіти, опанувати всю місцину... - Давай глянемо що у нас є і рушаймо. Так, ніж – нам потрібен ніж? Ти будеш когось різати? Ти щось відчуваєш з таких непотрібних відчуттів як голод холод, втома, страх та похідні за ними вчинки? Я ні – ніж нам не потрібен Нам вистарчить твоїх зубів у разі чого. Ми ж тут для порозуміння – голі босі чим природа обдарувала. Тай решта не має значення - пішли. Не знаю як так траплялося, але завжди коли підходила ніч, ми вибиралися з непроглядного верховіття на оголені шляхи, тому зупинятися на ночівлю ми і не думали. Зорі та велетень місяць спершу зачаровували, а потім вже давали змогу побачити всю глибину земної покрівлі. Ми не рахували дні – ми отримали їх надарма. Все мало інший поділ і чого ми досягли чи зрозуміли було важко сказати. Ми і далі були єдине ціле, трохи мабуть замкнуті на собі, що у повній мірі не давало нам змоги осмислити своє місце. Гадаю ця подорож не була даремною і коли мене не стало, він найшов свою радість та здібність до самостійного життя – вірю, що це саме те, що він бажав. ---------------------------------------------------------------------------------------------- ... Ми не рахували дні – ми отримали їх надарма. Все мало інший поділ і чого ми досягли чи зрозуміли було важко сказати. Ми і далі були єдине ціле, трохи мабуть замкнуті на собі, що у повній мірі не давало нам змоги осмислити своє місце. Тому я перестав надокучати як господар і піддавався на розмову переважно у відповідь. Інколи його не було декілька днів, але знову, побачивши ці радісні очі, я ще раз впевнявся, що можу давати йому те саме. Скрегіт, знайомий скрегіт долинав щоночі, коли ми чарувалися кольорами ватри - ми почали дотримуватися ритму природи, ми вже відчували свої надокучливі нічні кроки, які вривалися у примірний затишок нічної живини. Разом із сонцем, разом зі всіма – ми були вже на рівні і це приносило небувале задоволення. - Еге г-е-ей! - гукав я у відповідь височівшій на горизонті каркасній споруді, що продовжувала монолітно розповсюджувати свій стогін і тільки вітер надавав цьому звучанню крихти мелодійності та жалісливого нарису чи то раненої чи то сумної бестії. Мого пса то не вводило в оману і я напевне міг сказати, що то є неживий велетень - мабуть це був телевізійний ретранслятор і нам, я певен, саме туди... Навіть метал піддається осінній порі, але скидаючи раз за разом корозію, він слабшає і з початком нової, стрімкої весняної пори, вже не відживає і не прокидається, а лічить свої останні хвилини... - Не раджу вам тут надовго затримуватись, вона може рухнути у любу мить – несподівано настиг мене голос незнайомця, хоча я все таки сподівався тут когось зустріти. Цезар як я зрозумів вже давно з ним затоваришував і це не могло не пом’якшити моєї перестороги: - Христос воскрес! - Так, Христос серед нас. Гарна у вас собака. - Дякую, але тут він сам собі пан. - Як не як але то є ваша підтримка - я правий? - На всі сто. Бадьорить мене щомиті. Я так розумію ви знаєте чим слугує ця вежа? - То мій тягар... Раніше то був один з вузлів складної системи піплметрів, що за тисячі кілометрів могла визначити відстань до людини і згубити її.. - Ага, телебачення. - Щось на кшталт. Завершує оповідання робота Faithless – Mass Destruction Написано під супровід музики Бреговича на фільм „Arizona Dream” | ||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/otstoy/9920.html | ||||||||||||