2006-08-24 : Ляля : Останні дні
| Я не волію покидати життя, і сум і плач свої
Я не чекаю, щоб віддати, я віддаю і маю ціль Я хочу жити і чекати, що прийде час, і все мине Я хочу мати і не мати, щоб знати де що в світі є Я визнаю, що пробачаю, я визнаю, що помилюсь Я так вбачаю, так я знаю, те, що дорожче, те й люблю! Теплий осінній вечір. Теплий вітер в обличчя. І не хочеться нічого, ані плакати, ані радіти...лише сподіватися, на життя, і що це не останній вечір в моєму житті. Я люблю осінь. Але не її холоди, я люблю це гарне пожовкле листя, бабине літо, останні хвилини тепла...Як дивно, останні....Мене переслідує все, що здається, що кінець настане скоро. Але я не кваплюся, я хочу жити, я МРІЮ про життя. -Ганно! Чому це ти вийшла на вулицю так пізно! Скоріше йди додому! Гм...Мати...Бідолашна. Турбується про мене. А навіщо вона мене била, все моє життя? Навіщо кидала малу, голодну і йшла шукати горілки, а як не знаходила – била мене. Для втіхи? Чи зі злості? А, мені все одно. Я не тримаю на неї зла. Людей робить злими життя. Це воно знущається над нею. А мені...А мені б крихту того життя! -Ганно! -Я йду! Чомусь так не хочеться йти туди...не хочеться. Але я мушу. Хм...Стривожена моя мати. Вона старанно приховує те, що боїться за мене. І свою ненависть до мене, теж приховує. Вона бачить в мені лише гроші. Так, так...З батькових аліментів. Цікаво, чому це вона стала, про мене піклуватися? Я ж все одно помру! Так навіщо їй ця морока? -Ганно, щоб більше ніколи не гуляла так пізно, та ще й без мого відома! - Добре, мамо. -Я цей, вийду до сусіда...за сіллю, бо закінчилась. - Добре, мамо. Два мішка солі стоїть в коридорі. А в нас сіль закінчилась! Може Господь, мені і справді хоче облегшити життя? Повне муки, страждань та брехні. Брехня...Так, я ж живу у ній! Я їм її на сніданок, я працюю з нею вдень, з нею гуляю і лягаю спати. Набридло. А що? А що робити? Бігти геть! Не хочу тут померти! Мене ж навіть по-людськи не похоронять! Страшно й подумати! -Ганнусю, чому ти плачеш? -Я не плачу, бабусю Ніно! Це щось в око потрапило. Бабуся...Єдина людина, якій не байдуже до мене.. Хоч я їй і ніхто. Добра жінка, без сім’ї. Але чому так, що найкращих людей Господь не милує? -Давай я подивлюся, Ганнусю, що там тобі за в очко потрапило? -Ні, не треба, я вже проморгала, дякую. -Мати знову пішла по горілку? -Ні, за сіллю. -Доню, а ти до лікаря ходила сьогодні? -Ні. -А вчора? -Ні. -А коли? - Місяць тому. -І що? Що тобі сказав лікар? - Мені залишилось недовго. Я люблю обіймати бабусю. Я люблю її. Це дивне почуття, яке налаштовує, яке я ненавиджу, бо від нього хочеться жити! Жити. О ні, я не хочу, щоб бабуся плакала, не хочу, щоб страждала. І навіщо, я їй сказала? А можливо, і вірно, бо вона б не пережила, якби я так несподівано померла. Нехай підготується. - Не оплакуйте, мене раніше мого часу. -Доню, як же я без тебе? -Так, як і зі мною! Я завжди буду поруч! Тільки біля Вас! - Дитино...дитино! Сьогодні я померла. Я відчуваю це. Я не можу вже нічого змінити. Я чую плачуть. Плаче тільки бабуся. Я померла, я не була нікому потрібна...Це не сон...адже очі вже не відкриваються. Дивне відчуття смерті – нічого не хочеш, нікого не жаль, ніхто не потрібен...Дивно. Нестерпно. А так хочеться жити.... | ||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/9348.html | ||||||||||||