2006-04-23 : yaros : мегамікс
| Із Роберта Фроста
Дорога непізнана Дві дороги розійшлися в осінньому лісі. Як прикро: я не можу йти обома, заблукалий, голодний, не знаходжу місця, а одною з них уже надходить зима, в розбитому підліску остуда птахів здійма. Потім вибрав іншу, таку ж незворотну, для можливих та кращих потреб. Архаїчні трави розмелені в жорстокій бойні; глевкі мурашники хмар киснем та воднем ворушились у розкислих ґрунтах холодних неб. Обидві цього ранку порівну стелилися, пошарпаним листям хтось ходить сонний. О так, на першій я пробивався крізь листя, сліди і колії змішалися в затвердле тісто. Я думав, чи повернутися назад у своє осоння. Чорні дерева, ніби тривожне зітхання, електровишки в полях - іржаві роги бісів, дві дороги розбивалися в осінньому лісі -- туманним сміттям та нещасливим коханням Спадщина політиків Іще один солдат з України помирає від ран в Іраку. Кахлів сліпучі світлини. На денці - безбарвний накип. Не пов'язана з долею зірка розлітається без бажань. На долонях льодяники згірклі, І згортаються тіні в скрижаль. Тих нервових дерев заплутана стежка веде у безвість несусвітньої тиші. На вологих дошках тьмяніють рештки фарби. Крізь рани - обріям ближче. Покришка місяця котиться в прірву, відпали від ран зболілі світлини. Зникають назавжди льодяники згірклі у віконному склі Господньої слини. Протруєне зерно на посів “Таке відчуття,ніби ми живемо у нижній половині піщаного годинника.” Чак Палагнюк “Задуха”. Промерзла купа піску під парканом при нерівномірному освітленні з небес поступово трансформується у відчуття дискомфорту та у постійну фобію. Якою постане опісля твоя тінь на піску ? Ескалатори так само простоюють далеко по курних і жовтих грунтівках, завмерли ковші у механічній пантомімі. Зникає вся впевненість у собі, бо розривається зв'язок у спорохнявілих зливах павутиння та подіях. Піщинки в твоєму електронному годиннику- немов птахи, що клюють протруєне зерно в елеваторах. І тільки відлюдько буде обходити свої безмежні території й малювати портети давно бачених людей на брудному піску пустельного пляжу. Той самий забутий Ісус, який усе ще чекає припливу зі штучного моря. Та час повільно снує й кінчається історія наступними байдужими датами та подертими підручниками з історії. Химерно так спостерігати за зернистою загравою, що забивається, як борошно, у підвіконня все нижчих поверхів. | ||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/8211.html | ||||||||