…Пустельне сонце пекуче сліпить,
В пісок ховають голови птахи - Великі, довгоногі… Вони, немов ті дітлахи, Що хочуть бігати, а можуть лиш повзти, Злетіть не можуть, хоч крилаті… Вони жадають сутність осягнути, досягти Висот, сусіду глянути у вічі, Відчути співчуття, почутим бути… Але даремно: пробуй двічі, тричі – Тримає міцно їх пісок за шию. І бачить кожен лиш своє… Я серед них душі могилку рию, Такий же точно бранець у пустелі… Нікчемний, непотрібний… Як і усі птахи… Одним лиш втішитися можуть невеселі: Пісок, що сльозить очі – То «своє»! Єдине. Жаль | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/6020.html |