Вельмишановний японський флософ 13 сторіччя Доген сказав, що мислення дарує нам поділ усього на протилежності, на добро і зло, вірне і невірне, погане і хороше, верх і низ та таке інше. І цей поділ призводить до страждання. Ну справді, коли витрачаєш купу зусиль на боротьбу зі злом, щоб досягти вічного добра, а виявляється, що добро не вічне і зникає, і ти лишаєшся з порожніми руками і віч навіч зі злом. А ще гірше, коли виявляється, що те добро, за яке ти боровся, зовсім і не добро, а справжнє зло, і в результаті зло подвоюється. Або от все життя шукаєш вічне і велике кохання, а кохання виявляється не велике і зовсім не вічне, і не тому, що ти не кохаєш, а тому, що тебе кохають зовсім не так як тобі мріялося, а так, що й на кохання схоже мало, і ти відчуваєш себе покинутим і непотрібним навіть поряд з коханою, яка тобі вже вкотре каже, що любить, а ти цього не відчуваєш. І що на це каже Доген? А він каже, що треба сідати в лотос як Будда і спостерігати не рухаючись за усім що відбувається, і ти побачиш, що розум твій - то ніякий не розум, а галасливий блазень у двохвостому ковпачку з дзвониками, котрий скаче з лівої долоні на праву, які складені у мудру. І ти сидиш і з дивом розумієш що усе те, що відбувається то якась погана п'єса, одночасно і смішна і дика, що позбавитись цього дикунства неможливо і єдине, що ти можеш робити, це мовчки і нерухомо спостерігати, доки цей клоун трохи заспокоїться і замовкне. Але ж воно бува і не замовкає, а в тиші медитації його волання ще гучніші, бо волання інших страждаючих навколо тебе поки що відсутні. А коли ти прокидаєшся, встаєш і йдеш, то починаєш чути не тільки свого блазня. а й блазнів оточуючих. котрі тобі волають про свої страждання гучно і безапеляційно безпідставними претензіями, гучними скандалами і постійним підкиданням великої і брудної свині під твій чистий і трохи заспокоєний ніс. І спокою знову немає. І відчуваєш себе як та рочавлена тварина посеред швидкісного шосе, котру декілька днів вже не прибирають, і її залишки розтягнулися по асфальту довгою брудною полосою від коліс, і скоро не буде тебе, як і загиблої, ні тілом, ні розумом, ні спогадом. І залишиться тільки сіра брудна пляма, яку через тиждень змиє дощ,або вкриє снігом. І щоб від цього жаху врятуватися лишається одне. Знову сидіти і слухати свого нещасного стрибаючого туди-сюди блазня, бо його тимчасові волання вже здаються казковим дарунком. А що каже Доген на це? А він каже, що сидіти як Будда - це добровільна смерть свідомості задля того, щоб врешті решт знайти ту справжню, вічну свідомість, котра в нас є, була завжди і буде, і яку ми не бачимо, бо з дитинства підкорилися галасливому блазню з дзвониками. А він все стрибає і стрибає, дзвонить і дзвонить, і нема цьому кінця і краю, і нема вже надії і віри, лише гудить кондиціонер, булькає фільтр у акваріумі поруч, говорять люди за вікном, цвірінькають пташки, і груди з диханням рухаються догори і вниз, догори і вниз, і часу більше нема, бо більше немає нічого, ні добра, ні зла, ні любові, ні ненависті, ні народження, ні смерті, нічого...
|
