Тепловоз logo ТЕПЛОВОЗ.COM


2014-06-02 : Ша Куку : ПО ВУЛИЦІ ДУЧЕНЦІ






Кожне свое молоде літо я проводив у бабусі в селі. З самого початку і до самого кінця. В перших числах місяця червня мої батьки саджали мене на задні сидіння нашого гучного Їж-а Комбі і везли мене за 150 кілометрів від Києва до села Медвин, що знаходиться на межі Черкаської і Київської областей.
Прекрасне те село Медвин. Жаль, якщо відверто, мені ту людину, яка жодного разу не бувала в тих місцях, яка жодного разу не купалась в ставках Мацаєви, яка не пасла там корів і не ловила в очереті риби.
Моя бабуся жила в цегляній хатці по вулиці Дученці. В тих місцях навіть асфальту не було. В яру, в самій глибокій його частині, стояла наша хатка. А поруч хати, десь за метрів сто, знаходився болотяний став, в якому ціле літо, з вечора і до рання, пузаті жабокваки влаштовували нам нічні серенади. На літо, особливо під час сильних засух, те болотце пересихало і на деякий час, а саме до наступного дощу, спів жаб кудись зникав. Але варто було пройти хорошій, літній зливі, як все починалось знову.
Того літа все було так, як і завжди. Бабуся роботою мене особливо не переймала і я, як справжній сільский пан, проводив свій день без особливих емоційних і фізичних втрат. Вставав я досить пізно, десь о годині 10 ранку, і кволо, ледь перебираючи своїми ногами топав до кухні, де мене вже чекала склянка теплого, козиного молоку, яку я махом випивав. Опісля того я виходив в сіні, звідти до літньої веранди і на вулицю. На подвір’ї стояв галас. Качки, кури, собацюра Барсік, прив’язані до ціпка кози створювали неперевершену какофонію звуків. Я сходив до трави і брав праворуч, а звідти по стежці, обабіч льоху, спускавя до перегною, де в кількості величезній росли лопухи. Там я дзюрив на траву і тією самою дорогою вертав назад. Зустрічав по дорозі Барсіка, перевертав того на спину і чухав його в різних місцях.
Біля веранди стояв гараж, в якому простоював свій час старий дідів мотоцикл МТ – 9. Я брав з кухні ключи, відчиняв зелені двері, розпахував їх навстіж, ставив на стілець магнітолу і включав музику. Моя музика ревіла на всю околицю. Мою музику чули навіть дюди з сусідніх вуличок.
Бабусю я зустрічав, як правило, біля повітки, що стояла трохи нижче від хати. Вітався, обіймався і вертав знов до хати їсти. Салат, картопля, знову молоко, пиріжки, гриби, варенки. Стіл скрипів від їжі.
Сонце пекло нестерпно. Я знову заходив до гаражу і брав розкладне ліжко, яке я виносив і вкладав у правильну позицію під ще не спілим, чи вже переспілим виноградом, який павутинням обплітав нашу веранду. Там я займався читанням.
Ближче до обіду я відкладав свою книгу, брав кіз і тягнув їх на пасовисько до нашого садку. І десь під яблунею чи черешнею я випасав наших козочок. Бувало, стояв, підглядаючи за хатою і бабусею, яка могла поратись біля повітки чи сапати бур’ян десь на огороді, і тишком, швидко і безтямно, аби тільки залишитись непоміченим, смуляв привезену ще з Києва сигарету.
З години дві я тинявся по садку, жував, як і кози, бадилля, бувало, вигрібав з ними аж до фазенди, що була біля проліску, стояв там з ними ще хвилину десяту і вретші решт, коли мені ставало не цікаво, я завертав кіз назад до хати. Біля повітки прив’язував кіз і голодний вбігав до хати. Пив з відра воду і йшов шукати бабцю. І як тільки моя рідненька мене бачила, значить, кидала всю свою нелегку роботу, свої сапи і відра, лопати і рядна, і бігла до хати. Варити, різати, доїти. І я знову сідав за стіл.
Опісля обідньої трапези я влягався на розкладушку і засинав сном праведника. Спати я міг довго. І годину і чотири. Спав я глибоким, мирним, справжнім сном. Спав я так, як більше не сплять. Спав за трьох і за чотирьох, спав за всіх, кого знав і не знав, за кіз і качок, за Барсіка і курчат, за сусідів мені знайомих і незнайомих. Одним словом, спав як справжній пан.
Ввечері гонили корів з пасовиська і частина табуна проходила повз наші ворота. Ми вже не мали корівки. Останню продали сусідам одразу по смерті діда.
Я пам’ятаю сімейний сум і щось схоже на острах від того, що частини нас не стало зі смерю мого діда. Ми горювали, горювали по справжньому, це була перша свідома в моєму житті смерть близької мені людини, людини, яку я знав, любив, поважав. Згадую, як дідусь, вже холодний і блідий, лежачи стовпом на дивані у великій кімніті, мовчить з закритими очима, і я , біля нього, сиджу на стільці і просто…плачу. Вперше. По справжньому.
Після смерті діда ми продали корівку в хороші руки. Бабуся пручалась, не хотіла віддавати корову, але моя мати і батько були непорушні в своєму бажанні її віддати, аби зберегти життя бабусі. Врешті решт моя бабця змирилася з неминучістю і продала корівцю, а замість неї купила козу.
На вулиці темнішало. Починала атакувати комарі. Я складав своє літнє ліжко і ніс назад до гаражу. Виключав магнітолу, яка до цього гримала цілий день, закривав на ключ гараж. Бабця моя закінчувала порання біля повітки і верталась разом зі мною до хати. Там ми нагрівали води, виливали її до миски, мили з милом ноги і готувались вкладатись до сну.
Близько 10 чи 11 вечора я виключав в своїй кімнаті світло. На вулиця жабокваки виспівували справжнісінький український болотний романс, храп бабусі з сусідньої кімнати супроводжував їх басом, а гавкіт метушливого Барсіка добавляв усій цій композиції справжньої неперевершеної завершенності.
Мої очі злипались і я засинав. Без турбот і проблем. Так, як має бути. У дитинстві.




КОММЕНТАРИИ



Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/20858.html