Щезник плакав: де мої кози? де мої вівці?
Вітер стиха сміявся із нього, ворушачи листя.
Озивалась луна із глибокої синім криниці.
Посміхалися зорі із чорного небом обійстя.
Космос жив як і жив: шепотівся, сміявся чи рюмав
Світ незмінно мінливо кружляв у ритмічному танку
Вчені ж писки, немов пацюки із планетного трюму
Рахували хвилини і важили митями ранки.
Перевели годинник – полеміки чи не на тиждень.
Курс хитнувся на цент – кілька брокерів скинулись з вежі.
А чи впали сніги з переповнених травнями вишень –
То завважили діти й діди, найстаріші й найменші.
Вболіваєм за «Челсі» і б’ємося проти бензолу.
Вже не містимо нікель і все споживаєм окремо.
І даремно Карпатами водить і водить по колу
Непомічене стадо той щезник самотній, даремно.
|