Хочеться попрощатися –
не через нелюбов. Через недосконалість наших неспільних мов, через небезкінечність наших малих життів, де все одно приречений першим хтось відійти. Болісна радість – «мати». Найтихше із дієслів. Просто тебе триматись. Просто… А хто навчив? Тиха моя істерика – Втрати передчуття. Я ж не відкрию Америки, сказавши: таке життя? І легше «не мати» – собаки, Тьоті, дружини, друга. Жити, радіти, втрачати - дуже важка наука. Втішатись, губити, шукати - не по зубах ця штука. Змиритись, і не тікати, і опустити руки, Щоб споглядати здалеку беземоційним Буддою? Можна і так. Навчаюся. Бо як без тебе буду? | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19987.html |