Некерованими парапланами в нас врізаються мертві спогади. Ми мілкі, але, може, глибокими станемо. Ми – стежки, які будуть дорогами. Мокрі круки з’їли з руки мою музику. Краще мовчи, це до лиця тобі, друже мій. Поверни-поверни мені Африку: асуанські мости, нільські сутінки… Бо у грудях моїх то Аляска, то Арктика. Бо на шиї моїй виснуть сумніви. Юна весна, як навісна, з неба падає. Краще співай, це мене істинно радує. Мов розітнуті навпіл лезами, віддаляються наші постаті. У гербарії спогадів досі не щезли ми. Бережи до наступної осені. Ти не катуй серця пустими образами. Це марнота. Щастя ж не міряють фразами. Все, що в нас є – денники списані нотами. Все це твоє, доки ти є, друже, доки ти… | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19754.html |