Ти насправді таки приречений
Бачити те, що спроможний бачити, Знати те, що здатний пізнати, Вірити в те, що зможеш винести... А коли аж занадто близько? А коли дуже й дуже далеко? Одне - напливаюча пляма, Що втрачає і колір, і контур, і грані Інше - маленька цятка на обрії, Про яку й сказати «я бачу» неможна, бо ти просто передчуваєш. Ну то як тут бути із вірою і об’єктивністю? Тримаючи людей на зручній дистанції, Я, мабуть, таки й змогла б Споглядати спокійно, але… Але ми то знову занадто близько, (Так близько – доводиться просто вірити Не додивляючись, тонучи в плямі без контуру й цінника), Або знов дуже-дуже далеко, І тоді, сподіваючись зближення, Я не знаю – я просто вірю У наближення цятки від обрію. Тої самої, тільки до мене. І в те, що вона недаремна, І що все не обернеться болем від помилки. Боже, боже, як швидко Далеке й сподіване Буде невідворотно близьким, І як мало насправді часу Роздивитися і оцінити! | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19750.html |