Більше за все на світі
я боюся свого «ні». Точніше боюся, що воно заплутається в роті, як плуталися язики у проникливих поцілунках. Розчиниться в слині, як розчинялися сльози, коли практика кохання ставала надто відвертою. Зависне під піднебінням, як гелієва кулька, і лоскотатиме його, як лоскотала металевим присмаком твоя присутність. Що моє «ні» застрягне в горлі, як застрягав (і душив) біль, коли байдужів твій погляд, що воно западе в найменшу кісточку, можливо середнього вуха чи стопи, куди раніше западали солодкі крихти знаних з тобою розкошей, та ці шпарини давно вже пустують. Ти не зупинишся, не заглянеш в очі, не скажеш: «Я прийняв би твоє ні», і тим більше – «Я відчув твоє ні». Так не_мудрий і не_смілива Не даруватимуть одне одному Нічого. Доки одного дня найменша кісточка не прогорить в мені як ґніт – волокно за волокном – висушуючи всі сльози, роз \' єднуючи всі поцілунки, і кінець кінцем не посміхнеться тобі чужим, але достобіса веселим Роджером. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19528.html |