Світ змінився: згус і став тобою -
сонячною краплею смоли. Я уже не відчуваю болю, входячи в прозорий моноліт. Уповільн... і дихання, і рухи. Уповільн... годинниковий хід. Гусне плівка. Я уже не муха, я - кохання пізнього релікт. Думала: життя - драбина вгору. Думала: життя - падіння й злети. Думала, у щасті і у горі... А воно - надійне, безскелетне. Кажуть, що життя - борня і праця, а воно - повільність, повнота. Спаяні живицею коханці можуть світ сприймати тільки так: солодко, безболісно, повільно, одночасно в смерті й у безсмерті. І не скажеш, наче хтось невільний невіддільний радше, невід'ємний... Втім, тепер дозволила наука з древніх смол і каменів звільняти й оживляти, повертати в муку тих комах, що звикли не літати. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19517.html |