Тепер
Я знаю, що я лише пара з когорти твоїх сережок. Що ти полюбляєш намисто із вдало пробитих вух. У замку Марго забагато вікон, але в мене стежка, Яку я ховаю у лініях своїх подертих і теплих рук. Уперто зранку встаю і шукаю тебе: моя, не моя Королево. На струнах пожовклих, на пагорбах вище Дніпра. Ти пишеш: «цілую» – тож я маю бути сталевим, Щоб ночі і дні мої більше ніколи, ніхто не вкрав… *** У моїх зіницях гасне ліхтар, прожектор. Заснув я за стінами замку святої Марго. На моїм волоссі ночує нікчемний Будда. По твоїх щоках розтікається сірий дощ… Не плач: у замку оселяться гарнії Люди. Ти вибрала вектор, і я уже інший хтось. Коли я питав – я знав – так воно й буде. Зате відтепер ні брехні, ані Вас не боюсь. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/19050.html |