І ось ти проходиш повз вікна, Лоретто.
З листами для наших сусідів, з вітрами у косах рожевих. З ключами від скриньок поштових, з тунелями в теплих вухах. І ось ти заходиш у двері, Лоретто. З відмовою від видавництва, з цукерками в торбі із льону. З плечима, похилими сумно, тендітна, як зламаний птах. Я вже дописала роман свій, Лоретто. Я третій уже дописала. І третій пішов до шухляди. Я втратила сина від того, кого я люблю дотепер. А ти така сповнена сенсу, Лоретто. З відмовою від видавництва, з губами, тремтливими спрагло. З руками в бабусиних перснях, із тиском в мільйон атмосфер. І ось ти мені простягаєш, Лоретто, вердикт, що засвідчує промах, слова, що вбивають поета. З усмішкою діви Марії, з волоссям, рожевим, як цвіт. І ось я торкаюся шкіри, Лоретто. Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї. І я вже не бачу причини на те, щоби клясти цей світ… | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18938.html |