Заквітчані поля й вода із викопних криниць,
Червоне сонце, гори і розбещені вітриська. Може поїдемо з тобою ми туди колись, Одної осені, як закружляє жовте листя, І перестане бігти по щоці роса… В гаю без нас сумує ліжко з моху і трави. Десь тут на нас чатує звір з залізним нервом. Що так жадає аби ми позабували світлі сни, І якнайскорше душі позаштовхували в сервер, Допоки з них не вилетить краса. Десь там туманом позіхає сивий ранок, А в нас чорніє срібло з кожним днем. Я сплю і бачу, як вінок плетеш з кульбабок. Нічого, люба, ми з тобою щось утнем. Однаково нам мерехтіти в небесах… | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18589.html |