біля вікна, за яким темрява,
жива, мовби морок на дні океану,
на риторичні питання відповідаю ствердно.
ще не пласка рибина, та скоро стану.
плаватиму собі між двома шибками.
не ті часи перетворюються на саме ті,
варто намацати поруч вічність,
засинаючи на самоті. втім,
вічність має стільки ж спільного із часом,
як кава — з цикорієм чи з мовчанням крик.
день минає повільно, мов зима, і ясно, що
очікуванням закінчиться мій кільканадцятий
або нульовий рік.
лишаючи лобом відбиток на склі віконному,
раптом збагнув, що у думок і мрій,
виявляється, у людей їхній власний голос. ну,
а у моїх — твій.
|