вийшов. закрив двері та подивився вгору. активізувалась пам’ять і спроектувала їх: першу, другу, місцями сьому величину. очі звичним рухом знайшли віз, але за мить оговтались і наполегливо запропонували змінити картинку. зорі зникли. крізь сіру щільність не пробивався навіть повний місяць. вниз дивитись не хотілось — та ж брудна мряка, що стиха вийшла із глибин підсвідомості, та помалу, у сутінках, переповзла до неба, заполонивши весь простір між горизонтами. чий сон породив цих чудовиськ? мозок зробив ліниву спробу напружитись, та потужний накип емоційних флюїдів надійно приховав зерна здорового глузду. колись вони проростуть, але зараз бажання копирсатися не було. хотілось буревію. потужного, сліпого, нещадного. так, щоб по самі вінця наповнити цю болотну тьмяність злою чорністю. а коли чаша переповниться — розірвати все блискавками, змити зливою та зачистити йоржиком. а там ба — і світанок прокинеться. заллє багрянцем схил, торуючи шлях новому дню. і відступить, залишаючи чисте сонце у яскравій блакиті.
ще раз глянув у туманну близь і пішов назад. укрився з головою. добраніч. |
