народився… з того усе й почалося —
очі і ночі, її золоте волосся. акушерка, що витягнула у світ, сказала буденно «ну, привіт». «а?» — запитав, адресуючи богу. скльовуючи павучків з лікарняної стелі, на підвіконні з ноги на ногу в задумі переступав журавель. виріс, мов дерево на осонні, ставлячи понад церковні дзвони співи пташині, перші громи, шепіт проталин в кінці зими. працював каменярем у китаї, казав «чорт його знає» замість «не знаю», вітрові щоглами заперечуючи, був абабом десь у туреччині, не лічачи, як і гостинні причали, дівчат, що із них «прощавай» кричали, доки одного разу, опівдні (задули якраз спекотні східні), грубими дошками прийняти чал кинулось босоноге дівча. – хто ти? назвись, щоб я знав, чиє серце збудило серце моє? кажуть, тепер його кличуть «бей». ростить виноград і десяток дітей. а замість прапора білокрило над їхнім будинком лопоче вітрило. говорять, що рай — це його сад, що град обходить його самосад (людям би лиш говорити), настільки міцний, що навряд хтось зміг би такий курити. і у кінці він хотів би мати за два зарахованим кожен рік, весла, що лащились до латаття, знання, що, попри все, зберіг ключ від найдорожчого скарбу, з вірних рук найсолодшу склянку води. й бачити, як через білу фарбу проступають журавлині сліди. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18550.html |