ти стільки разів живий і стільки разів чоловік,
скільки задумувався про безнадійне безумство свого існування, або навіжено ненавидів світ, або шалено кохав людину, одну з людей; головне — не поєднувати все це одночасно, бо тоді це пиздець, а не життя, це вже смерть, смерть, і ти — не чоловік, а хоробрий мудак, що боягузливо видряпується з її лабет. так я думав, стоячи на краєчку хвилелому і хлещучи з дволітрової пластикової баклажки «портвейн адміральський». мною хитало і трусило одночасно, дуже дивне відчуття, сказати б, як землетрус на кораблі, я добавляв і добавляв, розмірковуючи, скільки часу вмирають потопельники і чи заплющують вони очі, чи, навпаки, з цікавістю розглядають підводний світ, як у арт-хаузовому кіно. у такі моменти завжди згадуєш про бога, і я — не виключення, щоправда, господь уявлявся мені не сивобородим осяйним старцем, а середнього віку неголеним і погано причесаним похмільним інтелігентом, подібним до вєнічки єрофєєва. «що ж ти маєш?» — меланхолійно й трішки глузливо запитав у мене господь, сидячи за грубим столом зі старанно зішкрябаними ножем для розділки м’яса сороміцькими написами. «дивися, господи, ось: “портвейн адміральський” по вісімнадцять сімдесят п’ять за літр» — відповідав я, ніяковіючи. «то він жаданий для тебе чи ні?» — пом’якшав господь, наче щось пригадуючи. «жаданий, господи!» «то пий, і йди к бі… тьху, не мороч мені голову! і не стовбич, сядь нарешті на цей упосліджений пірс, доки тебе, п’яного дурня, не здуло на… на божу милість!» «дякую, господи» — прошепотів я. «за тобою боржок» — посміхнувся він. «не забарюся» — пообіцяв я і зробив великий, досконалий ковток життєдайного пійла. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18512.html |