Батько не прийшов з війни – його привезли: на дошці-каталці з коліщатками. Він був без ніг, а у руках тримав трофейний німецький годинник – ціла мальована вежа з незрозумілими римськими цифрами і велетенським маятником під склом. Де він узяв його – я, якщо чесно, забула. Він розповідав, звісно, але скільки мені тоді було? Десять, вісім? Пам’ятаю тільки, що годинник не йшов - його відремонтував годинкар, до якого мати їздила аж до міста, а він знову став. Але на стінку його таки почепили – красивий...
Пам’ятаю, що батько дуже лаявся, коли дізнався, через що годинник став удруге: мати, заводячи, перекрутила пружину. У її сільському розумінні 12 годин - значить крутнути ключика слід було рівно 12 разів, а оці 7-8 обертів – що це, для кого? Майстер вдруге відмовився лагодити годинника, і я як зараз бачу батька, що кричав у відчаї: “Перекрутила! Перекрутила! Таку штуку іспортила!”, - їздячи на каталці за мамою, він махав кулаками, а потім зупинився і плакав, притулившись головою до ніжки стола....
Пам’ятаю, що якось підставила стільця й, звівшись навшпиньки, відкрила скляні дверцята й почала розгойдувати маятника. Годинник на якийсь час відгукувався на мої спроби повернути йому життя, а потім знову ставав. Вдома не було нікого і я, вмовляючи годинника піти, не засмучувати батька й маму, знову і знову розгойдувала маятника Вперто як ніколи, ловила момент, коли клацання тихшало й політ круглої лискучої бляшки уповільнювався – щоб знову підштовхнути пальцем, розгойдати, змусити йти. Знову і знову, знову і знову, знову і знову...
Пам’ятаю, що батько, несподівано заїхавши до хати, дуже гримнув на мене: “Ах ти суча дитина! Зовсім розбить хочеш?! Я тобі зараз... Киш!” Я злякалась, скочила зі стільця, вистрибнула у вікно й побігла, сховалася в соняхах аж до вечора. А коли в сутінках повернулася покрадьки додому, то побачила – годинник іде!
Тато, що пропустив стопку від радості, покликав мене до себе й розпитував: що ти йому зробила? А я сказала: не знаю, просто не давала йому зупинитися. “А він ставав?” – питав мене батько. “Ставав, та не став!”, – гордо відповіла я, а батько зрадів: “Ще не час, дитинко, значить іще не час”, - сказав він, начебто це щось для нього таке означало, таке...
Зараз я розумію, що значить оте його “не час”. Мені є куди озирнутися, і коли я озираюся, то часто бачу батька, годинника на стіні, який після того ми з ним багато років поспіль раз на тиждень заводили тільки удвох. Я, стоячи на стільці накручувала стрілки, потім запускала ключем механізм, а батько уважно вголос рахував оберти: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім – досить, досить, злазь! Зараз нема ні батька, ні годинника – вони “зупинилися разом”. Але я так само вперто “заводжу” свого годинника – тільки тепер щоранку.
Підводжуся, доки ще усі сплять, смажу оладки, грію чай, виходжу надвір, стрічаю сонце, від паркану здоровкаюся до сусідів, що женуть у череду корів, проводжаю на роботу й до школи своїх. А як підуть – іду на город. Нахилятися важко, то я лягаю на землю й повзу межі грядками, прориваю сходи, руками рву бур’ян, підрихлюю... Щоб підвестись, доповзаю до паркана, чіпляюсь упертіше, ніж колись розхитувала маятника, і таки встаю. Поки ввечері всі прийдуть – уже й чисто. А я й рада – хоч якась з мене поміч. Хоч недарма з усіма сяду вечеряти.
Щоб невістка не смутилася, то викачані в землі речі я перу сама – кидаю у вагани коло помпи і, поки свіже, заливаю водою й боса топчуся по них. Вивертаю на цементовану доріжку, знову палкою піддіваю й кидаю у вагани, знову зливаю воду і знову топчуся. А тоді перекидаю на мотузку, й воно стікає. Як днина сонячна, то до схід сонця все й пошти сухе. Як ні – то хіба мені нема якого рам’я одіти? Є, в мене все є.
Діти кажуть: “Мамо, що ви робите? Не соромте нас перед сусідами! Що, крім вас нема кому й на город вийти посапати?” Я не сперечаюся, але поки можу - роблю своє: вони не знають, яка то радість робити, поки світить сонечко. Як буде зима – може й спинюся. А поки ще не час, ще не час, ще не час...
P.S. ваганИ - ваганАми у нас називають здорові корита |
