Напевно то маленькі крапочки зірок так зворушливо тремтіли в холодно-прозорому небі.
Напевно то товстоногий сусідський кошак замріявся і його погляд чомусь потрапив до нашого вікна.
Напевно то білий місяць зачарованим світлом розмалював стіни моєї кімнати і вони лагідно зашепотіли.
Напевно сьогодні ніч узяла початок потойбіч дзеркала, або у калюжі, яка весь день прикрашала себе кленовим листям.
Людина-птах знову залетів до моєї оселі. Він завжди прилітає, коли дуже сумно. І більше ніхто так не вміє. Бо ні в кого не вистачає на те сили…
Людина-птах знову розповів мені одну таємну казку. Колись, кільканадцять життів тому, я почула її від моєї бабусі. Потім надовго сховала. Від недоброго ока. А вийшло так, що й від самої себе.
Птах подивився на мене, посміхнувся стомленою посмішкою, зітхнув і полетів далі, по своїм нескінченим пташиним справам.
А я залишилась у своїй оселі. Зі своєю казкою. Зі своїми спогадами про майбутнє.
Лише маленька пухнаста пір’їнка ще довго кружляла по моїй кімнаті.
|
