Цієї весни дні якось по-особливому довшали. Іноді здавалося, що хтось тамтой, не жартуючи, навмисне зупиняє мої годинники. «Давай, відчувай!» — вчувалося у тупій рекламі. Зайве, загалом, нагадування. Відчуттів і без того було через край: крайнеба, крайсерця, крайрозуму, крайкожноїклітини.
Подібно до описаного мені знайомим режисером: коли довго і нудно намагаєшся поставити картинку так, як тобі здається за потрібне, напружуєшся щось пояснити акторам, операторам, світловикам, дратуєшся, вимахуєшся, і раптом — цілком несподівано для тебе і тим більше для знімальної групи — все виходить саме собою, актори стають геніальними, світловики тверезими, а сцени не потребують ні дублів, ні навіть монтажу.
От про це, тільки про це й варто писати, — думаю я, обіймаючи тебе і ловлячи себе на підсвідомому намаганні щонайширше відкрити очі, — для того, аби не просто бачити — вбирати, всотувати ними кожну манісіньку частинку оточуючого світу. Писати про те, як хочеться стати непримітною сірою пташкою, яка лишень і знає, що годинами виспівувати, можливо, навіть їй незрозумілі пісні, будувати гніздечко і викохувати свою пару, доки вона висиджує малечу, а потім — нових пташок, що змінять тебе на тій самій гілці.
Писати про чудо, яке випало мені на велетенській і, загалом, шахрайській рулетці всесвіту — чудо мого, твого народження, чудо нашої зустрічі у такий короткий проміжок часу нашого життя на відтинку неуявно великої відстані між пунктами А і В, які мало, що знаходяться у примітивній задачці Творця, яку ніхто з людей ніколи не зможе вирішити, так ще й координат не мають, отаке.
Писати про те, як у останні хвилини перед закриттям магазину ми встигаємо купити своє молоко і свій хліб, й виходимо у все це квітуюче місто, під усе весняне небо, під зорі, яких у місті не видно, але які є, обов’язково є, поки є ми, і за нашими спинами сонний охоронець повільно опускає свої, в принципі, абсолютно безглузді, але такі символічні ролети.
|
