2009-02-03 : олейна : Послідня...
| Ірина ледь відкрила своїми ключами важкі двері свекрової квартири, протиснулася бочком сама, втягла за собою важелезні сумки. Завтра свято, і скупивши пів-базару, вона вирішила зробити невеликий гак, зайти і зробити йому сюрприз. Хай хоч раз попоїсть по-людськи – не все ж на пельменях сидіти!
Поки дід-родич, як вона його називає жартома, гуляє на службі, як раз можна впоратися. Бо ж у них там не святкування, а собачі весілля – звикли за старою доброю традицією гуляти День радянської армії “на всю”. З піснями й танцями, зміною страв і козоводством. Старий “спитий” колектив “шведських столів” не сприймає. Це знають всі... “Час ще є. Зараз перепочину, - подумала Ірина, закривши очі й притулившись спиною до стіни, - Зроблю биточки, пюрешку, салатик. Можна сирників спекти – любить... Сяду, почекаю... А як прийде – попрошу кількасот гривень. Треба.” Вона не розуміла, чому чоловік не хоче сам звернутися до батька. Гордість гордістю, та, маючи двох дітей, треба думати не тільки про свої амбіції... Ще й перед ким? Другий місяць у відпустці “за свій кошт”, халтурками не проживеш. Та нічого, дід щедрий, не злий. А як побачить накритий стіл – сам запропонує, скаже: “Ну, ти й потратилася! Вам самим мало. Скільки я тобі заборгував?” Отож бо... Молодець. Мужик! Стягнувши чоботи, Ірина поставила їх на поличку й здивувалася: весь арсенал дідового взуття вдома... Шапка, дублянка – теж тут... То він ... вже? Чом же так тихо? Ні телек не гуде, ні на балконі молотком не бахкає... А може дід уже й ... тотго?... О , Господи! - Родичу? – перелякана Ірина зазирнула до кімнати й вклякла. Ледь прикритий простирадлом, голий дід звернувся калачиком й солодко спав на колінах у якоїсь пишнотілої дівулі. Ну, не так уже й дівулі – років за 30. Але теж – напівголої! - Що тут?... – видихнула Ірина, відчуваючи як повзуть угору брови. - Т-с-с-с... – замість відповіді піднесла палець до вуст незнайома і, вказавши очима на кухню, прошепотіла. –. Почекайте там. Вибачте, я зараз. Обурена нахабством Ірина відкрила й закрила рота. Дивлячись, як обережно вибирається з-під діда-родича ця шльондра, мало не сплюнула. Але мовчки пройшла на кухню й упала на стілець. Аж тільки зараз вона відчула, що у на диво чистій кухні, не заваленій, як бувало, до стелі брудними тарілками, смачно пахне чимось м’ясним, наваристим, а ще...сирниками! А вона, ідіотка, перла сюди торби, старалася!... Щоб голодний не сидів! От гадство! Від злості в неї звело щелепи. Щоб не закричати, Ірина забарабанила по столі пальцями. А в голові застрибали в ритм думки. Де це видано? Сьомий десяток розміняв, а що в голові? Де взялося на їхню голову це товстом’ясе розпатлане стерво? Ясно він – сивина в бороду, біс у ребро! На старості молодого м’ясця захотів, але вона! А чого треба їй? На що розраховує? Що вона собі думає? Що можна так, запросто окрутити старого, немічного діда, тягнути з нього грошики й затрахати до смерті? От сучка! А діти? А онуки? Якого біса, та ще в такі складні часи?! Тут копійки рахуєш, кінці з кінцями зводиш! Економиш на всьому! А вони... - Вибачте, - навшпиньках прослизнула до кухні молодичка, на якій невдоволеним поглядом Ірина помітила новий пухнастий халатик. – Я прикрию двері, хай спить. Ви, мабуть, Ірина, невістка Максима Петровича? Рада знайомству, хоч воно в нас і... дивне. Ще раз вибачте, що я вас... - Ірина Михайлівна, - жорстко поправила її та, стримуючи лють, від якої тремтів голос. – Дружина його старшого сина... Ви, до речі, здогадуєтеся, що у нього є два дорослі сини й онуки? Якісь зобов’язання? На що ви розраховуєте? - Чому ви так? Я знаю. У нас нема таємниць. Він вами всіма дуже пишається, показував фото... Ой, ви ж про мене нічого не знаєте! Він вам, напевно, ще не казав? -Звісно ні! Було б про кого. Ви - хто така? Незнайома здригнулася від хльосткої інтонації й укотре почервоніла: - Оля. Секретарка. Це дивно звучатиме, але ми... Ми любимо одне одного. Правда. Не знаю, як пояснити, але... - Та що тут пояснювати? – знову гостро відрубала Ірина. – Літній чоловік захопився молодою жінкою. Начальник і секретарка... Типовий випадок. Але ви? Чим ви думаєте? Яки м місцем? Про таких як ви – кіно знімають! Не ви перша хочете обікрасти чужу сім’ю, як послідя... послідня б... Слово не злетіло, повисло натяком у повітрі. Ольга глипнула, опустила голову і присіла навпочіпки. Вона не відповідала, дивилась у підлогу перед себе так довго, що Ірина роздратувалася остаточно.. - Що мовчиш? – не витримала вона. – Я тебе питаю? - Нічого. Що казати? Ви праві, це так... банально. І виглядає – якось не дуже. Можна казати багато, та хіба ви станете мене слухати? -Слухай, ти!.. - Тихше, будь-ласка. – Ольга гірко усміхнулася такому несподіваному переходу на “ти”, підвелася й перевірила, чи щільно прикриті двері. – Давайте все з’ясуємо. Ви боїтеся, що я на щось претендую? Ви... -Хвойда! - Нащо так? Мені нічого не треба. Навіть якщо ми схочемо з ним одружитися, я підпишу... - Ах ви ще й одружитися схочете?! О-он воно що-о-о... Ану забирайся геть! Тобі тут, любонько, нічого не перепаде. Ані ко-пі-єч-ки! -Боже, та що ж ви... - Геть! – Ірина ладна була кричати від образи, але у горлі перехопило, наче стала якась заслінка, голос зривався на лютий хрипкий шепіт, від якого на очі набігали сльози. – Геть! - Дарма ви... так, - стенула плечами Ольга і стала розв’язувати пояс халатика. – Дарма. Я вже йду, заспокойтеся. Тільки прошу, не кажіть йому, що ми зустрічалися з вами. І не сваріться з ним, заради Бога. Йому хвилюватися... -От іще! Буде мене вчити кожна послідня... - Послідня? – Ольга обернулася уже від дверей з усмішкою, в голосі не було образи, сама гіркота. – Я, Ірочко, не послідня блядь, я - остання його любов. Розумієте? Є – перша. А я – остання. І ми – щасливі. На все добре. - От сучка, - видихнула майже безгучно їй вслід Ірина. Ледве дочекавшись, поки коханка свекра вийде, вона зачинила за нею двері на всі замки й клямочки, немов боялася, що та раптом повернеться. Потім тихенько зазирнула до кімнати - свекор рівно дихав і так само міцно спав. Сиве волосся скуйовдилося й по-хлоп’ячому стирчало навсібіч. У зморшках обличчя губилася щаслива усмішка. Що та молодичка в ньому найшла? Гроші?.. Да-а, от колись, пригадується, коли Ірина виходила заміж, він був мужчина показний – стрункий, глузливий, кучерявий. Одразу видно – ходок. Гуляв! Як тільки вони зі свекрухою жили, царство їй небесне? Хороша жінка, симпатична, хазяйновита.... У кого тільки сини вдалися такі, такі... ніякі?... От навіть зараз... Ірині раптом перехотілося з’ясовувати стосунки. Хай розбираються самі. Вона зібралася йти додому – і раптом згадала про гроші. Ні, треба дочекатися, поки прокинеться. Треба. Скаже... Нічого вона йому не скаже, зробить вигляд, що нічого і нікого тут не було. Прийшла як завжди і сіла чекати, поки прокинеться. Захоче говорити – хай каже сам... Що хоче- хай те й каже... Вона знову скинула верхній одяг і пройшла на кухню. От життя... Вона ж іще не стара жінка, маленька струнка. Як кажуть, малий собака – все життя цуцик. То що ж це у неї за таке безпросвітне життя? Інші ж люди якось живуть... інакше? Хоч би оці, приміром... Стало так шкода себе, так шкода!... До сліз... Як там сказала ота хвеська? “Я – не послідня блядь, я - остання любов”. Гордо так сказала... Аж заздрісно... А хіба так... буває? Січень, 2009 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/14942.html | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||