Я – невиразна жінка середнього віку з виразними ознаками початкового ступеню ожиріння. Така собі середньостатистична «пишка-пампушка» - як і 40 % українських жінок. Так само як і вони, я сьогодні встала рано, поїла вчорашнього борщу, позаздривши тим, хто зужив активії чи попив кави із сиром, полаялася з сусідами, які псують ліфт і не зачиняють двері під’їзду, й пішки побігла у вранішніх сутінках на роботу. Там якісно розібрала гори паперового непотребу, підганяючи словом і ділом підлеглих, - настільки якісно, що тепер сподіваюсь на премію за підсумками року, яка дозволить загасити головний кредит життя –телевізор, а точніше ДОМАШНІЙ КІНОТЕАТР!
А потім, теж уже у темряві, побігла додому, по дорозі придбавши хліба, макаронів, оселедця, плитку шоколаду і гидкої розчинної – на яку заробила! – кави. Вдома напнула на себе линялий, широкий, як море, халат, під’їла, - і не кажіть мені про зайві калорії й несумісні продукти! – поклала решту оселедця в новий холодильник, вкотре помилувалася придбанням (кредит, закритий 4 років тому), залізла в душ (позаминулорічний кредит на бойлер), і… Отепер настав час для головного.
А головне – таке. Огрядна жінка середнього віку з мокрою головою, чашкою кави у руці і розкритою плиткою шоколаду на колінах вмощується на диван (минулорічний кредит) бере у повну, липку від шоколаду руку пульт і клацає манюсінькою кнопочкою. В усю стіну навпроти неї займається гігантський плаский екран. І головне – починається. І немає боргу за газ і опалення, немає старих шпалер і лінолеуму, немає самотньої трикімнатної квартири без меблів, немає іржавих батарей, нефарбованих віконних рам, нема усього того убозтва, про яке ти не мріяла у свої шістнадцять, але в якому мусиш жити до вісімдесяти. Немає і тебе самої, незугарної невдахи. Є тільки вікно у світ, безмежний як небо, де живуть не просто красиві люди, а справжні зорі.
Вони грають для тебе (якої зараз нема, бо насправді ти – кожна із них) у кіно, співають на концертах (і ти підспівуєш їм у голос, аж поки тобі починають гупати в стіну оті самі тупі сусіди, що ніяк не навчаться зачиняти двері), беруть участь у дурних і високорозумних, мало- і багатобюджетних проектах та реаліті-шоу. Завдяки ним ти бачиш, як погана актриса стає посередньою фігуристкою, але так закохано дивиться в очі свого тренера і партнера, на ній така розкішна сукня у блискітках, грає така фантастична музика і аплодує їй так багато людей, що вже не важливі вихідні дані і їй усе можна пробачити.
Важливіший стан – афект, ейфорія, замріяна й безпідставна, ефект присутності і власної значимості в усьому тому світі. Ти – як вона, вона – як ти. Бо обидві ви - жінки, чарівні й прекрасні, розумні й талановиті, звабливі й грайливі, «самые обаятельные и привлекательные». Ви – зорі у широкому зоряному небі екрану…
Двадцять третя година...
Шоколад непомітно щез, кава – теж, шоу скінчилося, хоч і мало б тривати вічно. Іду мити руки і мимоволі озираюся довкола. Єдиний предмет на моєму шляху, насправді вартий уваги - не дзеркало, а холодильник - високий ставний блондин. Чи залізти до його нутрощів, доїсти від туги за прекрасним отого смачного жирного оселедця? Мабуть, так і зроблю. Бо ж зателефонувати зараз – нема кому, поговорити – нема з ким. У мене не те що чоловіка, навіть кота немає. А нема, бо я, хоч і люблю котів, ненавиджу, коли нерозтрачені емоції й потяги витрачаються на хатніх тварин і кімнатні квіти. Ліпше бути лютим стервом, аніж солоденькою маразматичкою, ліпше хай тебе оминають, аніж з тебе глузують. Ліпше вже так, як є, хоча б хотілося…
А як би хотілося? Невже ж отак, як оті, що ходять босоніж Чумацьким Шляхом телеекрану? Що скандалять, коли їм не дають кінопремію? Що плачуть, коли в іншої зірки – сукня того самого дизайнера?
Що не відпочивають перед телевізором, а їздять на острови? Що так само, як і ти, прагнуть любові, затишку, розуміння? Що так само, як і ти, не мають нічого такого, за що варто було б віддати усе життя й померти щасливим? Тобі життя підставило дупу. А їм, замість горошини під перину, сунуло фотоапарат під матрац, і тепер на ранок знають усі, навіть таке диво природи як ти, з ким вони переспали і як тепер рухатиметься їх кар’єра. Ти б хотіла так, як вони?
Ні? Це так утомливо, так… чудернацьки Так незірково й нетелевізійно...
Еге ж, бо то – їх, інше, життя. Тобі, аби мати можливість дивитися у зоряне небо і вірити, що там є розкішне неземне щастя, треба вчасно сплатити кредит і, для поступового підвищення затишку, відкрити новий (щоб гостям з телеекрану не було гидко зазирати до тебе у барліг, а тобі не соромно було озиратися довкола, вимкнувши екран, щоб сусіди заздрили і думали, що в тебе – все є!). Їм, для того самого комфорту і затишку, але класу люкс, треба робити усе те, за що їх засуджує твоя сусідка знизу, і справа, і зліва, й увесь сусідній під’їзд. Усе те, за що ти їх так любиш. Усе те, що робить твоє вечірнє небо таким зоряним.
Тож доїдай свого оселедця, чисти зуби і лягай спати, королево Марго. Ти уже давно не бачиш снів. І то добре, бо раніше, до появи домашнього кінотеатру, ти жила снами, від яких на ранок прокидалася нещасною, із розпухлою від сліз і ситної вечері пикою. А тепер ти щаслива. Щаслива, бо тобі нічого більше не треба. Щаслива, бо у тебе є все для щастя, а для комфорту – ще все буде, дай тільки Боже здоров’я і не втратити роботу. Бо в тебе нещодавно з’явилося власне зоряне небо, на яке ти не хочеш втрапити, але якому можеш просто радіти щовечора. Тільки-но сяде сонце твого безконечно трудового дня.
|
