я їх майже не знаю.
авторучка в її тоненьких пальчиках схожа на маленьку пташку, яка щось там видзьобує потихенку на папері. він пише олівцем. навіть не пише, а, здається, малює. митець. пише якусь веселу фігню, а обличчя все одно зосереджене. іноді непомітно дивиться на неї. очі у неї темні, як віти дерев восени після дощу. темні і теплі. і завжди незрозуміло, сумні чи веселі. ні, вони просто розумні та ніжні. і вона дуже маленька. тобто, вона доросла, але маленька. тоненька. тендітна. легка. зворушлива. а він худорлявий. ще хлопець зовсім, її чоловік. а погляд такий, наче знає щось. про неї. про мене. про всіх. у нього ще фотка є кумедна. він там патетичний, напівголий, волосся розпатлане... я не можу уявити його за клавіатурою. для мене він - людина з блокнотом у руках. і з олівцем. а її можу. бо ті пальчики бачила. тоненькі і ніжні.
я пам'ятаю, як ті пальчики тримали мене за кофтинку, коли вона вперше мене поцілувала. сама. нерішуче, але наполегливо. ті пальчики були в моїх руках, коли вона цілувала мене вдруге, так само наполегливо, але якось істерично... я потім довго її обіймала, був листопад, холодно, я гладила її по голові...
а вона тими пальчиками тримає його за куртку, двома руками, і чекає - куди далі? а він весь час дивиться на неї. навіть коли не дивиться. він... він розумний. жорсткий. така собі міць та воля дозріваючого чоловіка. дорослий підліток. паросток мужності, що вже переростає у дерево. впевнений у кожному своєму слові та подиху...
принаймні, мені так здається...
він русявий, майже блондин. у неї волосся темне. цікаво, чи переплітаються ті темні та світлі пасма, коли вони кохаються? хто з них першим повертає голову, коли їм стукають у двері? мабуть, вона. і хто відчинить? мабуть, він...
принаймні, мені так здається...
вони вміють розповідати. вони вміють мовчати. вони небагатослівні, але жодного разу не виникало відчуття, що вони сказали не все, що хотіли. вони сміються. вони десь в стороні тихенько обіймаються. вони п'ють з нами вино і згадують чорне море. їх хочеться бачити. їх хочеться чути. їх... їх дуже хочеться називати своїми друзями. хочеться зустріти їх на їх же порозі та привітатися, посміхнутися їм, подивитися на їхні ноги в капцях...
вона невимовно гарна. він невимовно світлий...
я нічого про них не знаю. дуже мало. в ній тихенько співає грузія. в ньому (здається) розмовляє якась польща (чи я вгадала?). і має бути по барабану, хто там ходить у них під парканом, що продає, і скільки це коштує. вони там, всередині, разом.
вони такі чудові...
|
