2008-01-08 : Маляруша : Довіра
| Ми - такі розумні, такі скептичні. Ми знаємо ціну слову й ділу. Ми знаємо ціну людській вірності. Тому й радимо менш успішним знайомим: «Коли ти подорослішаєш? Не будь таким легковірним! Хіба можна отак довіряти першому - ліпшому? Тобі розіб’ють серце! Обікрадуть! Насміються!».
Та… чоботар - і без чобіт! Як завжди в житті, найрозумніші виявляються найдовірливішими. Не вірите? Поміркуймо разом. Простодушні - довіряють сусідам, друзям, рідним, випадковим зустрічним. Тобто людям. Натомість, прагматичні й розумні – довіряють банкам, депозитаріям, пошті, залізниці, аеропорту, охоронним агенціям та адвокатським конторам, люкс-готелям, ВІП – ресторанам, приватним лікарням, законам, судочинству, обіцянкам партій та прогнозам астрологів, найновішим вченням та останнім модам. Тобто, абстрактним поняттям та суб’єктивним про них уявленням. Бо ж будь-яка найсолідніша державна чи приватна установа, найдавніша й найвизначніша цінність, якщо вона знеособлена, стає розмитим поняттям, такою собі високою зоряною туманністю. Натомість люди, хай дрібні, невиразні й непомітні, хай ненадійні, не найкращі, незнайомі – конкретніші за конкретику. Бо вони – з плоті і крові. Вони живуть так само, як і ти. Так само як і ти вірять і … помиляються, щоб назавтра знову - вірити. Ви можете зі мною сперечатися. Ваше право. Та й мені більше нема чим довести правоту власних викладок. Тож я просто розповім про один випадок, що стався зі мною напередодні Різдва. Про таке собі маленьке Новорічне диво людської довіри. Я готувалася зустрічати свята в «спитому» студентському колективі. Нас було осіб з 15 ліриків, давно знайомих одне з одним представників різних факультетів та різних курсів. Спільним був для нас НАШ літературний гурток та НАШ літературний журнал – самвидав-самодрук та Інтернет-версія. Важко згадати, хто й коли нас перезнайомив та об’єднав. Тай чи варто згадувати? Бо й той організатор уже зник десь, відігнаний вітром нових ініціатив, і наш склад кілька разів мінявся, доки не лишилися справжні майбутні зірки, генії «не від світу сього», та позбавлені всяких амбіцій сірі конячки типу мене, позбавлені великих талантів, але обтяжені великою ідеєю. Був, звісно, і змінний командний склад: офіційні бой-френди та герл-френди юних обдарувань, та неофіційні, зі стану безнадійно закоханих тіней. Оцей от кістяк, разом з «нерозлучниками» та «безнадійниками» й становив оці 15 осіб. Дівчата знайшли «хату», склали меню і програму заходу. Хлопці затвердили проект, «скинулися» й допомогли дотягти продукти та елементи декору і…, як кіношні демони, «самоліквідувалися» до початку урочистостей. Ми самі, посміюючись, підбадьорюючи одна одну, готували, прибирали, перетягали меблі, прикрашали, й нарешті трошки сіли перевести подих, перш ніж прикрашатися самим. І тут мені на мобільний зателефонували. То телефонувала Міна (Вільгельміна – так пишно назвали за іронією долі свою хвору на ДЦП доню батьки), одна з наших вірних «безнадійниць». Закохана у зоряного хлопчика Ваню з філфаку, кучерявого довготелесого янгола, вона доучувалася на біолога, мала високі наукові перспективи, сумнівні літературні і,… вибачте за відвертість, нульові інтимні. От уже другий рік вона з запізненням приходила на наші збориська, чекала на Ваніни вірші, слухала його, не закриваючи ротика й бризкаючи сльозами, і йшла трошки раніше, передавши йому через когось із нас листівочку з подякою за вірші. От хто така була наша Міна. - Ало? Міно? Не чекала. Привіт. Що ти хотіла? До речі, з наступаючим тебе. - Пи-ривіт. О-олю, я дізналася, що ви – ра-азом зустрічаєте Новий рік. Вви … Можна, я з ва-ами? - Я думаю, так, можна… – аж тут я згадала, як люто ненавидить Міну офіційна Ваніна «нерозлучниця» й муза Кріста, що уже сидить тут, і додала. – Хочеш, я спитаю у дівчат? - А т-треба? Що ж… - задумалася вона, - За-апитай… - Я спитаю – і тобі зателефоную. Ок? - Ок, - зовсім, як я почула, розклеїлася Міна. – Я че…екатиму. Мені захотілося витерти чоло – розмова мене чекала не з найлегших. - Дівчата. Тут от яке діло: до нас на свято хоче Міна. Просила спитати вас - чи дозволите? – я розуміла, що такою постановкою питання напевно тисну на них: покричати «нащо нам тут Міна?» це одне, а от сказати «ні, не дозволимо» - зовсім інше. – Я маю їй зараз передзвонити. Ну то як? - Тільки її тут не вистачало! – фиркнула Христина-Кріста. - Вона нам заважатиме! Потім сяде плакати! Хіба це свято? – підтримала Крісту молодша подруга і «посестра по розуму» Лада. - Я не знаю… І не запросити – незручно... А запросити – що вона тут робитиме? – завагалася Таня - Скажи: що ми тут робитимемо? Її розважатимемо? Втекти на свято від «родаків» і неповнолітніх родичів на табуретках, щоб її няньчити?! – завелася Лєнка. - Краще б ти собі хлопця знайшла і привела сюди, аніж її! – підпустила шпильку Крісті на догоду Ладка-шоколадка. – Зізнайся, це твої соціальні ініціативи? Ти сама її напоумила? - Нащо то мені?... І взагалі, не лізь до мене, я - не аристократка, як дехто, і можу тобі макіяж попсувати. - Дівчата! Не треба сваритись напередодні свята. - Ще за рік встигнете! - А я нічого й не вимагаю. Тільки скажіть: що передати Міні? - Що ти на мене дивишся? – зробила ще одну спробу образилася Кріста. - Кріс, бо ти тут у нас – неофіційна перша леді. Хіба Лєнка тобі на зло схоче ініціативу перехопити. Вирішуй. Ну? - А ти точно хамка, - встала й, погойдуючи стегнами, вийшла до кухні Лєнка. – Піду краще «м'ясо по-адміральськи» гляну. Рішали! - Хха! – хмикнула Кріста. – Ну що ж… Мініної конкуренції я не боюся, не думайте… Тож… А хай приходить! Якщо втомиться – спати її покладемо он туди, за ширмочку. - А в другу кімнату? – не зрозуміла Таня. - А друга кімната – ВІП-зала для шалено закоханих, а не дитячий притулок, ясно? - Ну то я дзвоню? - Дзвони. Тільки няньчити будеш сама. - А якщо я все-таки приведу хлопця? – засміялася я - Ну… Ти спершу приведи. Інцидент вичерпався. Ніхто серйозно не образився. Я пішла дзвонити Міні. До дива залишалося 40 хвилин. - Тоді я… па-пирийду? – не повірила мені одразу Міна. - Так, приходь. На десяту ми збираємося. Адресу продиктувати? Тут просто! Ти швидко доїдеш. Тож у тебе ще є 2 години зібратися, там, причепуритися… УПС! Я хотіла бути люб’язною, і випадково зробила людині боляче! Уже збиралася перепросити, та Міна не помітила мого промаху й раптом… мене здивувала. - О… Олю. А ти можеш по мене… пи-пириїхати? - Щось сталося? – мене по правді стурбував дивний Мінин тон. - Пи-приїдь, якщо змо-ожеш, а я тобі скажу. Мені… Я… Треба, щоб хтось мені до-опоміг. - Добре. Виїжджаю. Давай адресу і як їхати від Пушкіна. - несподівано для себе сказала я, записала адресу, пообіцяла, що швидко буду, на ходу натягла стару штучну шубку, застрибнула у підтоптані боти і вибігла, ледве встигши крикнути дівчатам: «я по Міну». І біжучи вниз сходами, і їдучи в маршрутці, і перетинаючи Мінин двір, і піднімаючись до неї ліфтом, і стукаючи у обідрані двері, я думала про одне: чому я погодилася? Що мене підкупило? Стало шкода Міну? Був зайвий час? Захотілося розіграти на свято казкову фею? Чому? Чому? Чому?... - Пи-иривіт, О-олю. Заходь. – неслухняними пальцями Міна зачинила за мною двері, ледь торкаючись мого плеча зигзагами провела мене до своєї кімнати, помовчала і, ще вагаючись, повела. - Мама проти, щоб я їхала до вас, і тому пішла зараз до бабусі. Буде аж ввечері. Це щоб не допомагати мені зби-иратися. Вона ка-аже, що з мене там всі… Що я вам там… Ти розумієш? Ти правда думаєш, що я?... Що всі будуть думати?... – на очах у Міни блищали сльози. - Ні… - я не люблю брехати, тож не стала брехала і тут: Міна наважилася на подвиг, тож хай знає, що на неї чекатиме. – Сміятися - не будуть. Принаймні я – точно не буду. За інших не знаю, не скажу напевно… Точніше, сміятися вони не будуть точно, а от що вони там будуть думати – я не знаю. Але – то їх справа. Тобі хіба не все одно? Хіба ти – не маєш права на свято? Ти… пробач… ти живеш із цим все життя. І… хіба тобі досі не байдуже, що про тебе думають? - Ні, не байдуже… - зітхнула і сіла Міна. – Хоч я і звикла, тут ти права… Може, я не піду? - Діло твоє. Я тебе умовляти не буду. Вирішуй. А помогти – поможу, якщо ти наважишся... – мій протестний запал вщух, розхотілося «вмити» Крісту й Ладку за рахунок Міни, і схотілося вшитися звідси якомога швидше і навіть не до святкового столу нашої компанії, а через снігові кучугури до лісу, щоб видертися на найвищу сосну, і вити до Діда Мороза: «Чому світ несправедливий, Бородатий Діду? Яке довкола гадство-о-о!!!» - А там буде… Ваня? - Буде. Але він – з Крістіною. Ти мене розумієш? - Так. Вона - красива… Ти не думай, я не хочу нічого… такого... від нього. Я все розумію. - Ну-ну. – щоб перекричати мовчанку сказала я. - Олю, а ти… допоможеш мені? – стрепенулася раптом Міна. - Зробити зачіску? Макіяж? Переодягтися? Звісно! - Так, і ще одне… Я хочу… – помитися. - Помити голову? - Мені треба помитися… у-усій…. А ма-ама – пі-ішла, а я… не-е можжу… са-ама… Розумієш? І ме-ені… нема… кого… поп-попросити… - важко промовила вона і після паузи швидко додала. – Ти можеш відмовитися. Я розумію, як це… З її очей ще падали сльози, а Мінини слова так важко, як камені, впали на мою перелякану голову! Я не заплакала. Я дивилася з подивом на вже дорослу жінку, майбутнього кандидата наук, який ніколи і нікому не довірявся, всіх оминав, ні з ким із нас не промовив ані пари слів, і який прекрасно розуміє усю абсурдність і неделікатність свого прохання. Що примушує її так… принизитися переді мною? Невже любов до Вані? Самота? Що? Що це зараз, власне, відбувається? - Мін, я – можу все. Ми вожатську практику влітку проходили, тож спинки в бані одна одній, бувало, терли. І… нічого нового я не побачу. Орієнтація у мене теж – стандартна, мужелюбива. Тож… Тож я - нормально. А ти? Ти як? - Я - теж… То я вклю-учу во-оду? Так сталося моє несподіване різдвяне диво. В паркій ванній, обтяжена раптовою чужою довірою, я бачила, як сором’язливо роздягається зібгане, орнаментально вигнуте тендітне карооке створіння. Я намагалася не дивитися на неї - і не могла: так буває, коли бачиш щось настільки дивне і дике. Потім допомогла, підхопивши під лікті, заштовхнутися у ванну і сісти у воду. Потім мила довге рідке темне волосся. Потім терла шорстку, у родимках та ластовинні, худюсіньку спину, відчуваючи кожен хребець, кожну цяточку. Міна поступово заспокоїлася, розкомандувалася й защебетала, мабуть так, як щебетала мамі: краще – оце мило, потри отут іще, отут не три - боляче, моя – ота паста і ота щітка, оцей рушник для голови, оцей для тіла. І т.д., і т.п. аж до «відвернись»… Я слухняно відвернулася, нарешті проковтнула без сліз гарячий ком у горлі. І раптом відчула, яка я щаслива! Ні, не тому що я - нібито нормальна і здорова. А тому…. Тому що мені, сірій літературній конячині, цупкій і прямолінійній людині, у якої навіть немає друзів, від якої рикошетом відскакують численні перелякані недовговічні хлопці, мені, ОТАКІЙ, - повірила ТАКА людина! Яка - ТАКА? Геніальна, самокритична, скептична, самотня, зовсім несентиментальна і вкрай недовірлива. Вона просто мала комусь повірити, а повірила – чомусь саме мені. За що? Ні за що! Тож хіба оце – не щастя???!!! Може, ви не зрозумієте мене. І нехай. Але я, нарешті доставивши на свято маленьку карооку Міну - у глухому чорному платті, з моєю ниткою перлів на шиї, з пишною зачіскою, з макіяжем у стилі жінка-вамп - була і горда, і щаслива. Бо Міна виявилася беззвучною бомбою. Бо я не бачила ані скептичних, ані поблажливих посмішок жодного з 15-ти гостей. Бо я не відчувала Мініної ніяковості і скутості. Бо забула про свою до цього всього причетність. Вони всі - знітилися і здивувалися, але швидко оговталися для шумного дружнього свята з їжею, віршами, конкурсами і танцями. А Міна просто тихо привіталася, пройшла зигзагами і беззахисно сіла. Пройшла, сіла, і так і завмерла у кріслі в позі фрески з індійського храму, фрески, що все бачить, все розуміє, до всього причетна, хоч і не бере участі ні в чому вже тисячі років. Загадкова, химерна, як східний орнамент, гнучка, як чорна ящірка, яскрава, як шовкова стрічка. Вона не відчувала своєї над життям перемоги й не чекала, що хтось чи щось впаде до її ніг. Але не відчувала більше й зайвості та штучності своїх і чужих слів, жестів, взаємин. Міна стала звичайною надзвичайною людиною. Гідною таких негідних нас. Людиною, яка повірила людям, хоч і наука, і досвід твердили їй протилежне. Повірила – і створила диво, гідне різдвяного свята. Тому я дуже ціную довіру. І вірю: колись я таки навчусь довіри й сама. Як Міна. І до біса – і досвід, і розум! Грудень, 2007 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/12684.html | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||