2007-12-12 : Ivan Kulinski : політика
| "политика сродни потугам отдрючить кошку в жопу"
ч. буковски заштовхувати її у тебе починають ще у дитсадку; у непевний час мого щасливого дитинства це відбувалось приблизно так: – дивіться, діти, це – ленін. а це – колода! – казала нам вихователька, переставляючи жовті слайди у гарячому проекторі. ми сміялися. – а ось – шевченко. кобзар! – не вгавала вихователька. ми сміялися. все-таки у ті часи, наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих, хто і що би про них не говорив, ми дуже багато сміялися. цікаво, що зараз розказують дітям? чи показують їм бодай якісь слайди? це – інтеграція?! а це – ринкова економіка?! виходить не дуже весело, правда? я спостерігаю, як білобрисе хлопча на дитячому майданчику розфігачує яскраву китайську іграшку – чергового супермена чи спайдермена, воно гатить цим меном об лавку, на якій сидить його мама, читаючи яскравий жіночий журнал. у хлопчачих очах ненависть і нудьга. я ходжу вулицями, спостерігаючи відображення у вибалушених очах моїх співгромадян. у них – нескінченність. величезна вісімка всюдисущого магазину „все по вісім гривень”, всіх нас тягне туди, наче магнітом, можливо тому, що вісім – число свята весни, хто його зна, але одне зрозуміло точно: нескінченність засіла у наших мізках і в наших очах, поруч із сумом, ненавистю і нудьгою. ось – змучений менеджер лікеро-горілчаної корпорації, у нього на кейсі вишито всі торгові марки, які він розкрутив; – дивися – каже він другові, якщо ми залажаємо новий проект, так і будемо їздити у метро, втикаючи щоранку на нашу невдалу рекламу з граматичними помилками... – ага – відповідає друг, і вони замовкають, думаючи про своє, дивлячись у нікуди сумними менеджерськими очима. ось – молоденька пі-джейка із популярного нічного клубу, вона притулилася лобом до холодного скла із написом „не притулятися”, їй зле, надто багато випила цієї ночі, ще й спину потягнула, вигинаючись біля жердини. чорт – думає вона – той мудило із кейсом вчора до мене липнув, здається, ми навіть цілувалися під час перекуру, і в нього точно не було обручки... боже мій, як я живу? вдень відсипаюся, вночі п'ю і кручу сідницями на втіху спітнілому п'яному бидлу. і її нудить на напис „не притулятися”. всі відсахуються. менеджер із кейсом заклопотано дістає мобілку і починає щось там шукати, дівчина дивиться на нього і її знову нудить, хтось починає лаятись, мовляв, та що ж це таке, о восьмій ранку вже напилася! – а яка різниця? – питається вона. всі мовчать. ви думаєте, а до чого тут політика? а ні до чого, так само, як і в нашому житті, просто увечері того ж дня настає новий рік, і всі вони змушені дивитися на президента, який намагається втерти щось підбадьорююче. – дурень цей дід мороз – думає білобрисий хлопчина, – такий самий, як і цей президент, три спайдермена під одною ялинкою – це вже занадто. а я ж хотів кулемета... – що він там морозить? – думає дівчина, і її теж починає морозити, а потім, ясна річ, нудить. – тьху, і тут показники росту – думає менеджер і, випивши шампанського після „проводжальної” горілки, сповзає під стіл. – сука ти – говорить телевізорові одинока бабуся, посміхаючись самими кутиками губ, їсть цукерки, куплені на залишки пенсії, і думає про те, що новий рік у цій країні потрібно перенести, щоб він не співпадав із кінцем місяця. | ||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/12539.html | ||||||||||||||||||||